— Втекти!
— Як — втекти? — все ще до кінця не розуміла.
— Просто — щезнути, забратися звідсіля далеко-далеко, в інші, кращі світи…
Здивовано подивилась у темінь, туди, де мало би бути Айдарове обличчя, однак нічого не побачила. Зола від вечірнього вогнища ще тліла, проте в юрті було зовсім темно. Невже таке можливо? Невже можна просто взяти і втекти світ за очі?.. Ці кілька днів, що провела в сім’ї старого Данабека, який і витягнув її з того світу, поволі пригадувала, як потрапила сюди. Пригадувала, як їхню сім’ю і ще кілька сімей виселили з їхніх домівок, з рідного села, повантажили в товарняк і повезли сюди, до Сибіру…[12] Все нібито добровільно, проте вибору вони не мали. Дорогою загубилась… Не пам’ятає, як опинилась сама посеред соснового, заваленого снігом лісу — мабуть, випала з вагона, дивом лишившись живою. Була ніч. Орієнтувалась по залізничних коліях: якщо товарняк їхав ними, отже, вона рухається в правильному напрямку. Принаймні кудись та й вийде…
— Чому ти мені про це кажеш? Не боїшся, що розповім твоєму батькові?
— Я тобі довіряю, ти подобаєшся мені… Хочу, щоб пішла зі мною.
Спробувала вималювати в уяві красиві картини ймовірного майбутнього там, у далеких, кращих світах. Напевно, це було б гарно, але…
— Але як туди добратися, в ті світи?..
— Це нелегко, але можливо. — Твердо мовив Айдар. — То ти підеш? Підеш зі мною?
— Так. Піду.
Відчула на своїй руці тепло його долоні, щось кольнуло у грудях із тим доторком.
— Не боїшся? Буде важко…
— Ні. Труднощів я не боюсь.
— Добре. Добре, що ти є…
Тепло його долоні пройняло її до самого серця…
…Кілька днів по тому, міцно тримаючись за руки, вони йшли вкритою снігом колією. Айдар сказав, що коли їхатиме товарняк, вони спробують у нього заскочити. Його хоробре обличчя випромінювало таку впевненість, що в неї не було й крихти сумнівів, що щось може не вдатись. Довіряла йому цілковито. Звичайно ж, усе їм вдасться!
Йти було важко. Проте спільний порив так поєднав і зріднив їх, що сили брались казна-звідки. Вірили, що зовсім скоро виберуться з цієї зимової нескінченності. Що ще зовсім трішки потрібно потерпіти, і все буде добре.
А нескінченність вражала безкрайністю, неосяжністю і лютим холодом… Іноді її огортав німий розпач. Але поряд був Айдар. Це гріло зсередини.
Якось їм трапилась закинута хижка. Хуртовина була особливо лютою, тож вирішили зупинитись. Наносили хмизу, розпалили багаття, з талого снігу зварили чаю, розстелили хутро. Він розплітав її довге витке волосся, перебирав його руками.
— Хочу дивитися на наш новий світ крізь твоє волосся…
— А ми дійдемо до нього, нашого нового світу? Іноді це видається мені неможливим…
— Звісно ж, дійдемо! Вір мені!
Сумніви вмить відступили, віра знову закріпилась у серці. Нараз дещо згадала. Витягла зі свого клунка старанно складену темно-синю атласну сукню.
— Мені її подарувала мати перед тим, як ми лишили наш дім. Це непроста сукня… Здається, вона завжди була в нашій сім’ї, її одягала ще моя прабабця. Тепер належить мені. Бачиш — складок сім, це щасливе число нашої родини…
Легенько провела пальцями по вишитих золотою гладдю візерунках химерних птахів, поміж яких, на грудях, вилискував кружечок місяця.
— Її належить одягати лише в особливих випадках. При тому відбувається ціле священнодійство, сакральний обряд… Духи наших предків об’єднують свої сили і допомагають теперішній власниці, котра одягнула сукню, здійснити магічну мандрівку у Світ Її Мрій. Це допомагає їхньому втіленню і неодмінно дарує щастя…
— Одягни її, будь ласка…
— Так. Я відчуваю, що для мене це саме той, особливий випадок…
Сукня ідеально лягла по фігурі, так, мовби зшита спеціально для неї. Заплющила очі, розвела руки й мимоволі захиталась у легкому танці. Розплетене волосся прикривало її вузькі плечі і майже сягало колін.
Айдар захоплено дивився, як гармонійно погойдується її тіло, обтягнене гладеньким атласом, що золотом вилискував від сяйва багаття. Йому здалось, чи птахи на сукні теж поволі заворушили крильми?
Вона рухалася все активніше, вистукуючи ногами химерні ритми. З її горла вирвався здавлений хрип, що злився з ритмом; губи витягнулись і замугикали якусь дивну мелодію. Вона закружляла ще швидше, будучи повністю під владою магічно-сакрального обряду, про котрий щойно говорила.
Айдар відчув запаморочення. Останнє, що встиг помітити перед тим, як утратив свідомість, — це спалах місяця на сукні та птахів, що затріпотіли крильми, злітаючи…
12
У 20–30 роках XX століття казахи зазнали масових репресій та депортацій. Це був найтрагічніший період в історії Казахстану.