…Опритомнів на її теплих грудях; вогнище ледве жевріло. На вулиці було тихо — хуртовина, що лютим вовком завивала ще якусь неповну годину тому, вщухла. На долівці відсвічувався квадрат місячного світла, що втрапляло в хижку з крихітного віконця.
Лежала, втішливо розкинувши руки й дивилась у стелю; на вустах блукала легка усмішка. Сукня лежала поряд.
— Привіт…
— Привіт…
Відчули обоє: щось змінилось. Вони змінились. Наче всередині їхніх душ розлилась щемлива тепла річка, котра ніколи не витече звідти, бо на споді б’є джерело…
За кілька днів вони — вже інші — продовжили свій шлях засніженою нескінченністю. Йти було значно легше. А невдовзі за спиною почулось гуркотіння поїзда. Рухався повільно, тому без особливих труднощів заскочили в один із вагонів.
— Звідси один шлях — до столиці.[13] За тиждень, якщо все буде добре, доберемося. А там — далі, до Європи! — із запалом говорив Айдар.
Ще поки не вирішили, в яку країну вирушать. Однак юнацька наївність дозволила припустити, що після магічної подорожі у Світ Мрій під час сакрального обряду в закинутій хижці жодних перепон на їхньому шляху не буде. Двері у світ розчинені! Лишилося в них увійти.
Проте не минуло й двох діб, як відчули сильний поштовх; поїзд різко зупинився. Виявилось, що далі колії обвалились у прірву, а це означало зупинку поїзда на невідь-скільки часу. Могло минути кілька тижнів, перш ніж у цю глушину хтось дістанеться будувати нові колії. І знову попереду на них чекала суцільна нескінченна неозорість…
…Саме підходили до невеличкого поселення, коли їй стало зле. Айдар обійняв її за плечі, й вони поволі дійшли до першої ж хатини, що трапилась на їхньому шляху. Господарі прийняли їх, запевнивши, що можуть лишитись у них, скільки буде потрібно.
Хіба ж знали тоді, що лишаться там надовго?.. За кілька днів вона виявила, що вагітна. Спершу не знала, як і реагувати на цю новину. З одного боку, відчувши, що частинка Айдара є в її тілі, — пройняло теплом. А з іншого… як тепер бути з їхньою мрією про новий світ? Як вони продовжать свій шлях?
Айдар же був на сьомому небі від щастя — він стане батьком!!! Не міг стримати радощів, бігав по хаті, як навіжений, хапав її на руки, кружляв, обіймав, обціловував їй живіт, руки, лице.
— Ми лишимось тут, у цих добрих людей — сам Бог їх послав нам! А коли народиться дитинка, вирушимо в дорогу. Ти тільки не хвилюйся, рідна…
І вона заспокоїлась. Бо все, що би не казав Айдар, було для неї незаперечною істиною.
Айдар із Федором працювали на лісоповалі. Вона допомагала по господарству Ксенії. Дітей ті не мали, тому дуже зраділи, що в їхній хаті буде щось, пов’язане з дитиною, хоч і не їхньою. Своїх мати не могли — від ускладнень після невдалого аборту в юності Ксенія втратила можливість народжувати. Федір змирився, бо теж був винен у тому, що сталось.
Дев’ять місяців по тому народився хлопчик. Народився легко. Поки прибігла повитуха, вже було видно голівку. Вона чекала Айдара, щоб розділити з ним шалену радість. Їхню спільну радість. Однак сина свого він так і не побачив…
Того дня Айдар із Федором були в лісі з ночівлею: мусіли в термін закінчити ділянку, а добиратись туди надто довго. Не хотіли витрачати часу. Повернувся наступного вечора лише Федір. Похиливши голову, нишком повідомив, що Айдара привалило стовбуром.
— Де? Де він?!! Де мій Айдар?!! — волала. — Ви помиляєтесь! Він живий!!! Він там, в лісі! Він заблукав! Допоможіть йому прийти до мене!!! Допоможіть!!!
Ксенія забрала малюка і хутко вийшла в іншу кімнату — вона так верещала, що малюк теж почав репетувати.
— Он помєр, ясна тебе? Нє арі, нє паможеш уже! — Федір сплюнув і теж вийшов з кімнати.
Вона билась в істериці, аж доки не повернулась Ксенія і не заспокоїла її:
— Нада жить для рєбьонка, мілая. Нада. Сматрі, какой он у тєбя — вєсь в атца!
Ті слова привели до тями. Втерла сльози, глянула на сина і побачила Айдарові очі. Так. Частинка Айдара в неї є. Це все, що від нього лишилось. Кров Айдара і її кров поєднались у цьому крихітному згорточку. І заради нього вона повинна жити далі. Мусить.
— Айдарчику… мій рідний Айдарчику… — прошепотіла, бережно пригортаючи немовля до грудей.
Айдара-батька поховали на місцевому кладовищі, де могил було більше від хутірських хат. Щодня загортала сина в хутро і йшла на могилу чоловіка. Просиджувала там годинами, балакала з ним, плакала, сміялась, знову ридала і не тямила, ЯК має звідси йти й покинути його… тут… у цій вогкій холодній землі… самого…