Раптом голоси чулися вже у кімнаті, поряд неї, однак розібрати бодай щось було неможливо — сплутані поміж собою звуки вже перейшли на шепіт. Від шепоту, оповитого якоюсь дивною ефемерною поволокою, кров холонула в жилах, а голова, здавалось, зараз розколеться навпіл, бо не може витримувати цього жахіття.
Що ж це коїться? Чому все не так, як раніше? Це щось інше… Хто тут?!!
«хто тут?!! хто тут?!!» — знову подумки заволала, намагаючись почути бодай щось. Однак відповіді так і не дочекалась. Натомість двері в кімнату обережно прочинились.
— Нілочко, ти ще спиш?
Здригнулась і розплющила очі.
— Ти спи-спи. Я сходжу на Привоз,[14] — бабуся всміхнулась і вийшла з кімнати.
Розкинувши руки, очманіло дивилась у стелю. А що би було, якби бабуся не розбудила? Відчувала, що впритул наблизилась до небезпечної, фатальної межі, за котрою…
Скрип дверних завісів вивів із роздумів; відчула, як спиною знову поповз холодок тваринного страху. Отже, це триває, її тіло знову спить…
Обережні кроки наближались до ліжка — цього разу це точно вона. Завше-бо рухалась неспішно, обережно, мовби намацуючи ногами долівку чи ж линучи понад нею. Та й характерний шурхіт сукні, що волочеться по підлозі… Хоч повік Ніла розтулити не змогла, але добре відчула її.
«ти в небезпеці»
«я вже зрозуміла…»
«я не можу це контролювати, протистояти цьому. це сильніше від мене, від усіх моїх зусиль…»
«що ж мені робити?..»
«спробуй одягнути сукню, обряд із духами предків може тобі допомогти»
«так, я спробую, що для цього потрібно?»
«бажано одягнути її, будучи наодинці, щоб ніхто не завадив, хоча, можна з близькою тобі людиною, якій цілковито довіряєш, коли одягнеш сукню — все піде мимоволі, побачиш»
«добре, я зрозуміла, хто до мене приходив?»
«тобі краще не знати цього…»
«чому?! вічні таємниці! вічні недомовки! я про все маю довідуватись сама! лише час втрачаю, розкопуючи самотужки… чому ти нічого не скажеш мені про кляту статуетку? що з нею таке?»
«вона справді клята, а якщо точніше — прóклята…»
«то нащо ж ти мені її принесла?!!»
«бо вона — наша! має бути в нашій родині, ти мусиш зняти з неї прокляття, тоді все закінчиться і вона вже не приноситиме нещастя…»
Ніла напружено міркувала, безліч питань роїлось у голові…
«я не зможу більше приходити до тебе…»
«чому?!»
«бо шлях, яким до тебе ходила, помітили… ним же і скористалися цього разу ті, кому тут бути не слід…»
«що ж тепер…»
Двері знову прочинились, Ніла здригнулась і розплющила очі. Бабуся!!! Та що ж це таке!!!
— Вибач, Нілочко, що знов тебе розбудила. Знаєш, забула тобі сказати…
— Бабусю, що ж ти накоїла! — розпачливо стиснула руками простирадло. — Тепер я її не побачу!!!
— Кого?
— О… — Ніла невтішно дивилась у стелю, обличчям покотилися сльози. — Ми навіть не попрощались… Я не встигла про все розпитати… Боже, що ж тепер буде…
— Про що ти говориш, Нілочко? — розгублено дивилась на неї бабуся. — 3 ким ти не попрощалась?
— Та, ні з ким… пусте… Не зважай…
— Нічого не розумію, Нілочко, ти мене лякаєш! Про що ти говориш?
— Мені треба заснути! Я мушу ще раз заснути, може, вона ще тут!
— Ти мариш, чи що? — бабуся занепокоєно дивилась на неї, стискаючи в руках порожню торбу.
— Я потім усе тобі поясню, гаразд? Мені треба заснути, бабусю, вибач! Не буди мене, будь ласка!
Бабуся ще якийсь час постояла у дверях, намагаючись бодай щось збагнути, затим ображено схилила голову і мовчки вийшла з кімнати.
Ніла напружено дивилась у стелю. Заснути! Їй конче треба заснути! Хоч би вона ще була тут! Хоч би дочекалась її!!!
Однак цього разу випасти з реальності не вдалося — свідомість і тіло були надто бадьорими, наче після потрійної порції міцної кави. Ну, звісно ж, такі речі на замовлення не стаються, як могла припустити, що це можливо?! А якби і вдалося заснути, вона би її тут не чекала…
Попленталась на кухню. Бабусі не було. Приготувала каву, вийшла на терасу і вмостилась у крісло.
Ну, гаразд. Що їй тепер відомо? Статуетка прóклята. Але ким? І як зняти прокляття? Спитати не вдасться, бо вона вже не прийде, а шлях, яким приходила, помітили, тож будь-якої ночі до неї можуть навідатись непрохані гості… Хто вони? Посланці Темряви? Так, явно ж не Світла — чому б тоді вона так цим тривожилась… Отже, вона не в Раю? Мабуть, і не в пеклі — блукає десь на межі між нашим і їхнім світом, у пошуках заспокоєння. А як же її Айдар? Вона казала, вони разом. Точніше, майже разом…
14
«Привіз» (у розмовній мові одеситів: «Привбз») — відомий продовольчий ринок у межах історичного центру Одеси.