Вона стояла на столику, біля монітора.
— Що, паскудо, стоїш собі тут?! Не чекала мене? А я прийшов!
Гарячковито схопив статуетку, стиснув її щосили. Біль від отриманої вранці рани на долоні пронизав тіло аж до самого мозку, проте й на це начхати. Головне — тепер матиме спасіння. Здається, матиме… Лишилось ще зовсім трохи…
Йдучи коридором, мимоволі глипнув у дзеркало. Аж відсахнувся. ХТО це?!! Злиплі пасма волосся, обдерте, в крові, брудне лице, моторошний позирк витрішкуватих, божевільних очей (де він бачив ці очі? чи не на знімку Сальвадора Далі, бува?), мокрий, теж брудний плащ… Це був не він, не Денис. Це вже був хтось інший.
— Що з тобою сталось, чоловіче?.. — дивлячись у дзеркало, спитав у відображення, на мить виринувши з того бéзуму, в котрий якось непомітно для самого себе занурився.
Однак часу на відповідь не було. Часу взагалі не було! Він мусить іти!
Квапливо зачинив за собою двері й побіг сходами, стискаючи в руці холодну статуетку.
У погляді таксиста проскакував острах. Він міцно тримав кермо й час від часу з пересторогою позиркував у дзеркало на чоловіка, котрий, зіщулившись, сидів на задньому сидінні авто. Тицьнувши хрустку двохсотгривневу купюру у відкрите вікно салону, чолов’яга пробубонів щось невиразне про передмістя в бік Костополя.[17] Однак те, що решти не потрібно, розчув добре, що, власне, й спонукало підвезти цього безумця.
Гроші правлять світом! А що? За гроші — хоч на край світу, хоч би й потвору, створену доктором Франкенштейном, йому то що! А чолов’яга цей щось-таки має спільне з тією потворою. Що він там бубонить собі під носа? На п’яного не схожий, а от на божевільного… Точно, та він же з дурки, певне, втік!
Звичним рухом таксист вивернув кермо й авто, лишивши позаду спляче місто, виїхало на шосе.
— Куди саме вас підвезти? — обережно спитав, знову глянувши у дзеркало.
Чолов’яга ніяк не зреагував на запитання. Його похилена голова погойдувалась, реагуючи на кожну заглибину в асфальті.
— Агов, мужик! Куди тебе підвезти?! — гукнув таксист, уже без зайвих церемоній.
Знову мовчання.
Авто тим часом проїхало повз один присілок. Таксист натиснув на гальма й авто поволі з’їхало на узбіччя. Вийшов і сердито відчинив задні дверцята.
— Мужик, агов! Ти мене чуєш?! — штовхнув мляве тіло чоловіка. — Або ти кажеш, куди тебе везти, або виходиш тут!
Чоловік підняв голову і в тьмяному світлі салону таксист помітив, як зблиснули колючим холодом його скажені очі.
— Ти чуєш мене, мужик? Куди тебе далі везти? — вже тихше перепитав таксист, бо той недобрий блиск в очах його добряче налякав; хтозна, що у хворого на думці і що він там тримає під плащем…
— В Олександрію[18] мене вези, до лісу, — кинув механічним голосом.
— До лісу? На чорта тобі посеред ночі в ліс, мужик, ти шо?
— Не твоє собаче діло! Вези бігом! У мене й так мало часу… — злісно гримнув.
— Ну, як скажеш, діло твоє…
Таксист захряснув дверцята й пішов до свого водійського місця, бурмочучи під носа якусь звичну лайку. Вже добряче жалів, що погодився везти цього чоловіка. От завезе його зараз в ліс, і що? Думай тоді про це ночами. Воно йому треба? Може, правильніше було б завезти його в дурку?.. Але той недобрий блиск у його очах…
Ні. Не буде він гратися з цим. Завезе, куди той хоче, і хай собі, як знає. Його діло маленьке.
З острахом зиркнув у дзеркало — чоловік глипнув на нього лютим поглядом і знову звісив голову.
Авто плавно виїхало на шосе і набрало швидкості.
Він вивалився з таксі й, не озираючись, почвалав у пітьму. Мов крізь туман, почув, як гримнули дверцята авто, і вже за мить червоне світло задніх фар прощально блимнуло йому в спину й миттєво розтануло в темряві.
Йшов углиб лісу, гілляки били йому по обличчю, роздряпуючи і без того зранену шкіру. Не захищався від них, бо не міг. Та й боляче не було — нічого ж не відчував.
Йшов машинально, наче робот, бо той стан, котрий спершу зрідка його пронизував, тепер уже був звичним. Як вдавалося триматись на ногах, навіть не замислювався — замислюватись теж уже не міг. Ним керувала якась сила, вочевидь, могутня, бо тримати його дуже тіло було нелегко.
17
Мається на увазі виїзд з м. Рівне в напрямку Костополя (районний центр на півночі Рівненщини).
18
Олександрія — село в Рівненському районі Рівненської області за 16 кілометрів від обласного центру.