Невідь-скільки часу йшов тим лісом, зрештою доплентався до невеличкої галявини. Лиш тільки ступив на неї, в голові нарешті прояснилось.
Чорт, де це він?!! Ото вже забрів! Денис здивовано роззирнувся, однак у темряві нічого не побачив. У руці була затиснена статуетка. Розтиснув занімілі пальці й переклав її у ліву руку. Нарешті відчув, як усе тіло нило від болю, обличчя нестерпно пекло, а правої руки практично не відчував.
Що з ним таке трапилось? Чому це трапилось? Як він тут опинився? Та ж додому ніби йшов?! Як його сюди занесло?!! Цього не пам’ятав… А він же просто хотів знищити цю кляту річ, через яку, впевнений, це і сталося з ним…
Ненависть захлеснула все його єство.
— Тобі кінець, ти, клята штуковино! — надривно прошипів.
Тієї ж миті чорне небо розколола вертикальна блискавка, засліпивши очі. Від несподіванки перечепився за якусь гілляку і гримнувся на землю. Статуетка вислизнула з руки й покотилась у траву.
«ти впевнений, що кінець не тобі?» — долинув з гущавини лісу владний жіночий голос.
— Хто… хто тут?..
«ти хіба не знаєш?»
— Хто тут?.. — безпорадно вдивлявся у пітьму.
«тут, узагалі-то, багато хто бродить до сих пір… ну й місцину ти вибрав, людино, криваву…»[19]
Денис повзав, шукаючи в траві статуетку, поки-що слабо розуміючи, що за фіґня тут, в біса, відбувається.
«не шукай, не знайдеш, вона в мене!»
— Та хто ж тут?!! — підвівся з землі, усе ще намагаючись щось розгледіти.
«.. .я забираю її собі, не вмієте ви, нікчемні людські істоти, розпоряджатися силами природи… не дано вам цього…»
Денис раптом заклякнув і стояв уже мовчки, бо, здається, до свідомості почало доходити, з ким ведеться цей нерівний діалог… Так, звісно ж, знав, що статуетка не надто дружелюбної богині причетна до всіх тих божевільних, трагічних історій, але що за нею стоїть сама ВОНА, котра нібито міфічна і нереальна, — цього помислити не міг! Хоч, антиквар, здається, щось таке неначе плів. Але йому тоді саме стало зле, тож не надто дослухався тієї балачки.
«Невже мені справді кінець?!.» — прострелила мозок шалена думка.
«ти мені не потрібен, — озвався на його помисли голос. — а от чи виберешся звідсіля — то вже інша справа, не моя. бувай, шукачу пригод!»
Денис почув розкотистий сміх, що заполонив, здавалось, усю галявину, весь ліс, увесь його переплавлений, розбурханий мозок. І сміх той був останнім, що почув, бо раптом запала німа тиша. Така німа, що в голові важко загупало.
Йти. Йти звідсіля! І то хутчіш.
Похапцем затнув подертого плаща і почвалав: попереду начебто блимнули якісь червонуваті вогники…
Розділ II
Ніла опритомніла в ліжку. Знадобилась неповна хвилина, аби збагнути, де вона є. Бабусина улюблена лляна скатертина, якою був застелений стіл коло вікна, і знайомий запах її оселі переконливо засвідчили: вона повернулась у реальність. Мандрівка добігла кінця…
Якийсь час роздивлялась вив’язані по краях скатертини соняшники, аж раптом схаменулась.
Що тепер за пора? Це ранок? Чи вечір? Кімнату оповивали легкі сутінки. Але… як вона опинилася в ліжку? Мала ж бути на узбережжі! Як вийшла з трансу? Питань у голові роїлось безліч, однак відповіді поки не віднаходила жодної. Знетямлено роззиралась і напружено копирсалась у пам’яті, але пригадати свій шлях від моря до цього ліжка так і не вдалось.
Хотіла підвестися, проте ледь змогла поворухнутись — тілом, здавалось, щойно проїхався важезний каток.
— Бабусю!
У коридорі почулись швидкі кроки, й за мить до кімнати ввійшла стривожена бабуся.
— Нілочко! Слава Богу, ти отямилась! — підбігла до ліжка й ухопила її в обійми. — Як же ти мене налякала, дитинко!
— Що трапилось?! Як я тут опинилась?!
— Хотіла би я знати, що трапилось! Ти що, нічого не пам’ятаєш?
Ніла заперечно хитнула головою і нетерпляче подивилась на стареньку.
— Ти ледь не втонула! Якийсь чоловік прогулювався на пляжі з собакою й випадково помітив тебе…
— Не може бути!
— …ти лежала на поверхні моря, наче нежива. Він витягнув тебе з води. Казав, ще трохи, і було би пізно… Бідна моя дівчинка… Як же так сталося?..
— Сама не знаю… — Ніла заплющила очі й намагалась пригадати своє «повернення», але пам’ять уперто не пускала її далі білого простору із темним колом круговерті. — Скільки я пролежала без свідомості?
19
Мається на увазі злочин гітлерівських катів, які 22 вересня 1942 року у Святському лісі під Олександрією вбили понад 900 мирних людей.