– Довго мені тут лежати? – пробубонів він звідти.
– Звідки ж я знаю. Я навідаюся, як тільки буде можливість.
– Ти тільки про мене не забудь, а то зміна закінчиться, підеш додому, а я тут. І коли відкриватимеш, якось озвися. Бо я лежатиму, як труп.
– У тебе, Сірий, якщо жити хочеш, іншого виходу немає, ніж лежати, як труп. Я гімн України співатиму, хочеш?
– Краще що-небудь інше.
– Ну, гаразд, «Океан Ельзи», «Все буде добре-е-е…». А якщо не сама прийду – усяке трапляється, то Кобзона виконаю, «День Победы», наприклад.
Двері зачинилися, і Кабан залишився в напівтемряві. «Найголовніше – це чимось відволіктися, не наганяти незрозумілих страхів, – роздумував він про своє кепське становище. – І потрібно якось упоратися із запахом, не звертати уваги на нього, бо як зациклишся, то довго не витримаєш».
Морг у порівнянні з лікарняною палатою мав одну незрівнянну перевагу – тут було безпечно. Останню добу Кабан ні на хвилину не міг розслабитися, спав нервово, епізодами, від чого рана боліла ще більше, незважаючи на димедрол з анальгіном, а тут він відключився за п’ять хвилин. «Тиша, – пригадав він цитату з давнього кіно. – І лише мертві з косами стоять». Розбудив його звук дверей, які відкривали, і гучні владні чоловічі голоси. Він знав їх природу. Такі голоси народжуються у людей, які взяли в руки зброю і стріляють з неї на ураження, саме вона додає їх тембру владного звучання, яке не сплутаєш з жодним іншим звучанням людського голосу. Людина зі зброєю звучить завжди по-особливому. Крізь вузькі просвіти між босими ногами і ногами в берцях Кабан бачив чотири ноги в камуфляжі і дві – в синіх докторських штанях. Усі ноги стояли в отворі дверей і обговорювали небіжчиків.
– Хто тут знаходиться? Опис є? – запитала людина зі зброєю.
– Так, є опис. Ось, дивіться, – відповідав голос беззбройний, певно, санітар або лікар у синіх штанях. – Сім комбатантів і троє цивільних осіб.
– Кого?
– Комбатантів, учасників бойових дій. Начебто всі ваші, загинули в одному місці, привезли 21-го вранці. Обіцяли забрати, але ніхто так і не приїхав.
– А з якого підрозділу?
– Я не знаю, це вам потрібно в головного лікаря запитати, Олексій Іванович, напевно, в курсі.
– А цивільні?
– Ці свіжі, буквально вчора-сьогодні привезли. Дідусі й бабця місцеві, через хвороби, за віком.
Кабан не знав, скільки трупів лежить разом із ним, тому в голові у нього промайнули різні варіанти. Варіант перший: його теж вписали в комбатанти, і якщо сепаратисти почнуть рахувати ноги небіжчиків у берцях, то їх повинно бути чотирнадцять. Хоча які берці, він же в гумових капцях?! Це означає, його ноги повинні йти в обліку разом із ногами цивільних небіжчиків, тобто таких ніг мусить бути шість, це варіант другий. Але єдиний правильний варіант – він не значиться в списках мешканців даної установи взагалі: ані в комбатантах, ані в місцевих старих, – і його ноги – хай вони хоч у гумових капцях, хоч у берцях – не враховані. А це означає, якщо почнуть рахувати, відразу виявлять, що одна пара ніг – зайва. «Ще ніколи Штірліц не був так близько до провалу!» – чомусь зайшла в голову безглузда цитата з анекдоту, який йому ніколи не подобався. «Головне – не ворушитися, головне – не ворушитися, головне – не ворушитися, – повторював він собі, і відчував, як піт і кров течуть по животу. – Це єдине можливе, що ти можеш зараз для себе зробити. І не закашляти!»
– Гаразд, закривай свою богадільню. Підемо до головного. Ну і запах тут! – сказав камуфляж.
– Розумієте, на холодильник у лікарні грошей немає, а кондиціонер зламався. Приватний підприємець Рома, який нам його ставив, в ополчення пішов, а більше ніхто відремонтувати не може. Місто у нас маленьке, фахівців мало, самі розумієте…
Двері зачинилися, і Кабан тихо видихнув. Все, що він хотів у цей момент – перевернутися і почухатися. А потім закурити.
Страху він не відчував. Кабан чітко для себе вирішив, що в полон він ні за яких обставин не здасться. Раз знайшов у собі сили піднятися і по стінці доповзти до моргу, значить, зможе чинити опір, розсердити ворогів, довести їх до стану ненависті, щоб застрелили тут, прямо в лікарні. Він не міг собі уявити, як він сидить у підвалі, і щодня до нього приходять виродки і ламають залізною трубою кістки, прострілюють коліна, давлять кліщами пальці, дзвонять додому дружині, доньці, матері – це найскладніше випробування, найболісніше, – і змушують благати про помилування. З такими думками Кабан відключився.
Розбудила його Нюся. Увійшла тихо, покликала: «Сірий, Сірий!» – Кабан розплющив очі й усміхнувся, побачивши крізь сплетіння пожовтілих та посинілих кінцівок живі, усміхнені очі.