«А з книги апостола можна взяти куди більше, ніж п'ятдесят шість стихів!»
«Безперечно. Отже, з неї було взято лише деякі стихи. Дивно. Їх, схоже, менш, ніж п'ятдесят — тридцять чи двадцять… О-о, на Мерлінову бороду!»
«Чию бороду?»
«Байдуже, був такий чаклун в моїх краях… Вони використали стільки стихів, скільки літер має абетка! Звичайно, саме так! Текст стихів неважливий, важливі лише початкові літери. Кожну кімнату позначено літерою абетки, і всі разом вони складають якийсь текст, який нам треба прочитати!»
«Як фігурний вірш, у формі хреста або рибини!»
«Більш-менш так — мабуть, у ті часи, коли споруджували бібліотеку, такі вірші були в моді».
«Але де починається цей текст?»
«З картуша, більшого від інших, в семигранній залі вхідної башти… або ж… Звісна річ, з написів червоним кольором!»
«Їх же багато!»
«А отже і текстів багато або багато слів. Тепер краще і в більшому розмірі перемалюй свою мапу, а потім, вже в бібліотеці, легенько позначатимеш стилосом не лише кімнати, якими ми проходимо, і не лише розташовання дверей та стін (і також вікон), а й початкову літеру стиха, який там ми прочитаємо, а червоні літери намалюєш великими, як личить гарному мініатюристові».
«Як так може бути, — мовив я захоплено, — що вам вдалося розгадати таємницю бібліотеки, дивлячись на неї іззовні, коли ви не могли її розгадати, коли були всередині?»
«Так само й Бог знає світ, бо перед сотворенням замислив його у своєму умі, немов іззовні, а от ми не знаємо його правил, бо живемо в ньому всередині і бачимо його вже готовим».
«Значить, речі можна пізнавати, дивлячись на них іззовні!»
«Так пізнають речі мистецькі, бо в умі ми повторюємо ті дії, які здійснив мистець. Але не природні речі, бо вони не є плодом праці нашого ума».
«Та для бібліотеки цього досить, правда?»
«Так, — мовив Вільям. — Але тільки для бібліотеки. Тепер ходім на спочинок. Я не можу нічого робити аж до завтрашнього ранку, коли — сподіваюся — я матиму вже свої лінзи. А тепер краще вкластися спати, щоб завтра раніше встати. Я ще трохи поміркую».
«А вечеря?»
«А, так, вечеря. Її пора вже минула. Братія вже пішла на повечер'я. Але кухня, певно, ще відчинена. Піди роздобудь чогось».
«Я маю красти?»
«Попроси у когось. У Сальватора — він же твій приятель».
«Але тоді крастиме він!»
«Хіба ти сторож брата твого?» — спитав Вільям словами Каїна. Та я зрозумів, що він жартує і має на увазі, що Бог великий і милосердний. Я подався шукати Сальватора і знайшов його поблизу конюшні.
«Чудовий кінь, — мовив я, вказуючи на Гнідого, щоб зав'язати розмову. — Мені б хотілося осідлати його».
«Не вольно. Абатів він. Але не треба ладного коня, щоб прудко мчати… — І вказав мені на дужого, але незграбного коня: — Тогово тож доста… Vide illuc, tertius equi[169]…»
Він мав на увазі третього коня. Я засміявся з його смішної латини. «А що ти з ним робитимеш?» — спитав я.
І він розповів мені дивну історію. Мовляв, він може зробити будь-якого коня таким самим прудким, як Гнідий, — навіть найстаршого і найкволішого. До вівса йому домішуєш зілля, званого зозулячим, добряче перемоловши його, а стегна намазуєш оленячим жиром. Потім сідаєш верхи на коня, а перед тим як вдарити острогами, повертаєш його морду на схід сонця і тричі проказуєш тихим голосом йому на вухо слова: «Ґаспар, Мельхіор, Мерхісард». Кінь помчить кар'єром і за годину пробіжить шлях, який Гнідий долає за вісім годин. А якщо ще повісити йому на шию зуби вовка, якого той кінь убив на бігу, тварина навіть не відчує втоми.
Я поспитав, чи він сам колись пробував це зробити. Обережно присунувшись до мене, він зашепотів мені до вуха, обдаючи своїм воістину бридким подихом, що це дуже важко, бо зозуляче зілля тепер вирощують лише єпископи і їхні друзі лицарі, які потребують його для збільшення своєї могутності. Я перервав його оповідь і сказав, що нині ввечері мій учитель намірився почитати деякі книги в келії, а тому хоче поїсти у себе.
«Учиню вам, — мовив він, — учиню сир в мундурі».
«Що це?»
«Facilis[170]. Узьми сир, жеби не був слишком стар, ані слишком солен, та й поріж на кавалки квадратами, чи sicut[171] тобі до вподоби. А втеди возьми нямнога масла чи, може, свіжого тлушчу та й постав на жар. І туди полож два кавалки сиру, а коли він добре зм'єкне, досип сахару і цинамону supra positurum[172] два рази. Й одразу на стол, ібо кушати належит його гор'ячим».