«Гаразд, нехай буде сир в мундурі», — сказав я йому. Він звелів мені зачекати і зник в кухні. По півгодині він знов з'явився з тарелем, прикритим рядном. Пахло гарно.
«Держи», — сказав він мені і простягнув ще великий, по вінця заправлений оливою каганець.
«Навіщо це?» — спитав я.
«Не вім, — мовив він похмуро. — Філляйхт твій маґістер зехце піти у темну мясцину сеї ночі».
Сальватор, очевидно, знав більше, ніж я міг підозрювати. Я більше не розпитував і заніс їжу Вільямові. Ми попоїли, і я пішов до себе в келію. Чи то пак вдав, що пішов. Я ще хотів знайти Убертина і тайкома повернувся до церкви.
Третього дня ПІСЛЯ ПОВЕЧЕР'Я,
де Убертин повідає Адсові історію фра Дольчина, а ще інші історії Адсо сам пригадує або вичитує в бібліотеці, відтак йому трапляється зустріти дівчину прегарну й грізну, мов військо, що вишикувалось до бою
І справді, я знайшов Убертина біля статуї Богородиці. Я мовчки уклякнув коло нього і якийсь час вдавав (зізнаюсь), що молюся. Тоді лиш наважився заговорити.
«Всечесний отче, — мовив я йому, — можу я просити вияснення і поради?»
Убертин подивився на мене, підвівся і, взявши мене за руку, повів до лави, де ми сіли. Він міцно обняв мене, і я відчув на своєму обличчі його подих.
«Синку мій любий, — мовив він, — все те, що сей убогий старий грішник може зробити для твоєї душі, буде зроблено з радістю. Що тебе тривожить? Мучить неспокій, правда? — спитав він, немов сам у неспокої, — неспокій плоті?»
«Ні, — відповів я, червоніючи, — радше неспокій ума, який хоче забагато знати…»
«А це зле. Господь все знає, і нам належить лиш поклонятись його мудрості».
«Але нам також належить відрізняти добро від зла і розуміти людські пристрасті. Я поки що новіцій, але стану монахом і єреєм, тому мушу навчитись бачити, де криється зло, як воно виглядає, щоб потім вміти розпізнавати його і вчити цьому інших».
«Це слушно, хлопче. То що ж ти хочеш дізнатись?»
«Про бур'ян єресі, отче, — переконано сказав я. А тоді одним духом випалив: — Я чув про одного лиходія, що спокусив чимало інших, — про фра Дольчина».
Убертин завмер у тиші. Тоді промовив: «Справді, ти чув, як ми з братом Вільямом згадували про нього того вечора. Але це дуже паскудна історія, яку мені боляче оповідати, бо вона вчить — авжеж, у цім сенсі тобі варто знати її, щоб вона була тобі корисною наукою, — бо вона, кажу, вчить, як з любові до покаяння і з бажання повернути світові чистоту може народитись кровопролиття й заглада». Він зручніше вмостився, і його рука перестала стискати мої плечі, одначе залишилась лежати на моїй шиї, немовби він збирався фізично передати мені не знаю що — свою мудрість чи свій запал.
«Історія ця почалася ще до фра Дольчина, — мовив він, — понад шістдесят років тому, коли я ще був дитиною. То було в Пармі. Там почав проповідувати такий собі Ґерардо Сеґалеллі, який закликав усіх до покаянного життя, вигукуючи по вулицях „penitenziagite!“, — чим він, чоловік невчений, хотів сказати: „Penitentiam agite, appropinquabit enim regnum coelorum[173]“. Він закликав своїх учнів уподібнитися до апостолів, домагався, щоб його секту возвели в чин апостолів, і хотів, щоб його послідовники ходили по світі убогими старцями, живучи лише з милостині…»
«Як братчики, — сказав я. — Хіба не це заповідав Наш Господь і ваш Франциск?»
«Так, — погодився, зітхаючи, Убертин з легким ваганням в голосі. — Але Ґерард, мабуть, перебрав міру. Його і людей, що були з ним, звинуватили в тому, що вони не визнають авторитету священиків, відправи богослужінь, сповіді, а лиш тиняються без діла».
«Але в цьому звинувачували й францисканців-спіритуалів. А хіба нині мінорити не заперечують авторитету Папи?»
«Так, але не авторитету священиків. Ми самі священики. Хлопче, тут все таке заплутане, що важко розрізнити. Межа, яка відділяє добро від зла, така крихка… Ґерард так чи інакше впав у помилку і заплямував себе єрессю… Він попрохав, щоб його прийняли до чину міноритів, та наші брати не прийняли його. Він цілі дні проводив у церкві міноритів і бачив тут образи апостолів у сандаліях на ногах і в плащах, які огортали їхні плечі, тому й собі запустив волосся й бороду, взув сандалії, заперезався мотузкою братів менших — адже кожен, хто хоче закласти нове згромадження, завжди щось запозичає від чину блаженного Франциска».
«То, значить, він був по слушному боці…»