Не знаю, скільки часу я пролежав поруч з дівчиною. Легкими порухами рука її далі гладила моє тіло, вологе від поту. Всередині у мені все ликувало, але то не був мир, а радше останній, приглушений зблиск огню, який баривсь погаснути під попелом, коли полум'я вже померло.
Не завагаюсь назвати блаженним того, хто сподобився в земнім житті пережити щось подібне (я бурмотів це немов уві сні), нехай навіть зрідка (і справді, я пережив це лиш раз), нехай дуже швидко, всього лиш за одну мить. Немов тебе вже зовсім нема, немов зникаєш для самого себе, западаєш у безодню, цілковито обернений на ніщоту. Якби хтось зі смертних (казав я собі) міг бодай на мить скуштувати того, чого скуштував я, він одразу б зненавидів лихий сей світ, катуючись злигоднями щоденного існування, болісно відчуваючи тягар смертного тіла… Хіба не так мене вчили? Стремління всього мого духу забутись у блаженстві було, безперечно, — тоді я це збагнув — промінням вічного сонця, яке несе радість, а вона відкриває, розправляє, побільшує людину, і глибока безодня, що її людина носить у собі, вже не замикається так легко — бо то рана, нанесена мечем любові, й нема в сім світі речі, солодшої від неї і грізнішої. Але таке вже право сонця: воно вражає пораненого своїм промінням і ятрить всі рани, людина отвирається і розправляється, навіть жили її відкриті, і життєва снага вже неспроможна виконувати одержані накази, вона знає лиш жадання, а дух згорає, запавшись у провалля того, чого торкнувся, і те, що він пережив і переживає, перевищило його жадання і його істину. І він зачудовано споглядає свою власну нетяму.
Поринувши у це відчуття невимовної внутрішньої розкоші, я заснув.
Коли трохи пізніше я розплющив очі, нічне світло сильно ослабло — може, насунула хмара. Я мацнув рукою і не відчув коло себе тіла дівчини. Я повернув голову: її не було.
Відсутність об'єкта, який розпалив моє бажання і втамував спрагу, враз примусила мене відчути і марність сього бажання, і підступність спраги. Omne animal triste post coitum[197]. Я усвідомив, що согрішив. Тепер, на відстані довгих літ, далі гірко оплакуючи своє падіння, я не можу забути тої великої радості, яку я відчув того вечора, і я був би несправедливий до Всевишнього, який всі речі сотворив у добрі й красі, якби не визнав, що й у цій приключці двох грішників було щось, naturaliter споріднене з добром і красою. А може, просто я, тепер старець ветхий, гріховно схильний вважати добром і красою все те, що належить до моєї юності. Хоч натомість мені б годилося звернути свою мисль до смерті, яка дедалі ближче. Тоді ж я був ще молодий і не думав про смерть, але все одно палко і щиро заплакав над своїм гріхом.
197
Всяке живе створіння сумує після злягання