«Це значить, що ми маємо відповідь!» — задоволено сказав я.
«На жаль, ні, Адсо, ти занадто віриш у силогізми! Маємо лиш нове запитання. Тобто ми припустили, що Венанцій і Беренґарій торкалися тієї самої речі, а це припущення, безперечно, цілком розсудливе. Та ми лиш припустили існування субстанції, яка єдина дає цей результат (а це ще треба довести), але не знаємо, що це за субстанція, де вони її знайшли і чому її торкалися. І май на увазі, ми навіть не знаємо, чи саме ця субстанція, якої вони торкалися, спричинила їхню смерть. Уяви собі, що якийсь божевільний захотів убити всіх тих, хто торкається золотого порошку. Хіба можна сказати, що причина смерті — золотий порошок?»
Я збентежився. У мене завжди була певність, що логіка — це універсальна зброя, а тепер я зрозумів, наскільки її корисність залежить від способу, яким її вживати. Зрештою, спілкуючись з учителем, я усвідомив — і ще глибше усвідомлював це в наступні дні, — що логіка може бути річчю вельми хосенною, та лиш за умови, що, використавши її, ми зумієм швидко її спекатись.
Северин, який, звісно, добрим логіком не був, тим часом міркував на основі власного досвіду: «Світ отрут такий самий різноманітний, як і таємниці природи, — сказав він. І вказав на вервечку глечиків і плящин, якими ми вже мали нагоду милуватися раніше, — вони вишикувались у строгому порядку на полицях вздовж стін, де було також чимало книг. — Як я вже тобі казав, багато з цих трав, якщо їх відповідним чином змішати у відповідних пропорціях, можуть утворити вбивчі трунки і масті. Ось тут, внизу, datura stramonium[203], беладона, цикута: вони викликають сонливість, збудження, або одне і друге; якщо їх застосовувати обережно, вони — чудові ліки, а у надмірних дозах спричиняють смерть…»
«Але жодна з цих субстанцій не могла залишити сліди на пальцях?»
«Гадаю, що жодна. Зрештою, деякі речовини небезпечні лише коли їх проковтнути, а інші натомість діють на шкіру. Біла чемериця може спричинити блювоту, якщо схопити її за гичку, щоб вирвати з землі. Коли садівник торкнеться середушника або ясенця у цвіту, він захмеліє, немов випив вина. Чорна чемериця викликає бігунку, варто лиш торкнутися її. Інші рослини спричиняють сильне серцебиття, ще інші — вдаряють в голову або позбавляють голосу. Натомість від отрути гадюки, намазаної на шкіру — якщо вона не проникне в кров, — буде всього лиш легке подразнення… Але якось мені показали одну сполуку: коли намазати її на внутрішню частину стегон собаки, поблизу Геніталій, вона в короткому часі призводить до поступового заклякання кінцівок і смерті тварини в жорстоких судомах».
«Ти чимало знаєш про трутизни», — зауважив Вільям тоном, в якому чулося захоплення. Северин пильно подивився на нього і якусь мить витримував його погляд: «Я знаю те, що повинен знати лікар, зілляр, адепт науки про людське здоров'я».
Вільям надовго занурився у свої думки. Тоді попрохав Северина відкрити трупові рота і подивитись на язик. Заінтригований Северин зробив це тонкою лопаткою, яка належала до його лікарського знадіб'я. Тоді здивовано вигукнув: «Язик чорний!»
«Значить, таки правда, — пробурмотів Вільям. — Він схопив щось пальцями і проковтнув його… Це виключає отрути, про які ти говорив, що вони вбивають, проникаючи крізь шкіру. Але це не полегшує нам справи. Бо тепер ми знаємо, що у нього й у Венанція то був свідомий жест, а не випадковий, здійснений внаслідок неуважності або необережності, і не вимушений силою. Вони взяли щось в руки і поклали собі в рот, знаючи, що роблять…»
«Якесь їдло? Напій?»
«Можливо. А може… ну, скажімо, музичний інструмент на кшталт флейти…»
«Безглуздя», — мовив Северин.
«Звичайно, що безглуздя. Але ми не можемо нехтувати жодною гіпотезою, якою б незвичайною вона не була. Та спробуймо тепер з'ясувати, що то була за отрута. Якби хтось, хто знається на трутизнах так, як ти, проник сюди і використав деякі з цих твоїх трав, чи зміг би він зробити убивче мастило, яке залишає такі сліди на пальцях і на язику? Яке можна домішати в якусь їжу, в напій, намазати на ложку, на щось, що кладуть до рота?»
«Так, — визнав Северин, — але хто б то міг бути? А потім, навіть якщо прийняти це припущення, яким же чином цю трутизну було підмішано цим нашим бідолашним побратимам?»
Щиро кажучи, мені теж важко було уявити собі, що Венанцій та Беренґарій могли погодитися на пропозицію з'їсти або випити якусь таємничу субстанцію. Але Вільяма це, схоже, не турбувало. «Про це ми подумаєм пізніше, — сказав він, — а тепер я б хотів, щоб ти спробував пригадати, чи не траплялось чогось такого, про що ти, може, вже й забув, — не знаю, може, хтось колись розпитував тебе про зілля або мав легкий доступ у лічницю..!»