«На Бунтівничій горі, — мовив він, — було повно людей, які ціле своє дитинство спали по десятеро і більше в крихітній кімнатці — сестра з братом, батько з донькою. Сам подумай — хіба їм важко було погодитися на це нове становище? Вони могли робити з власної волі те, що раніше робили з конечності. Зрештою, вночі, коли ти весь час у полоні страху перед ворожим наступом, коли, лежачи до землі, притискаєшся до товариша, щоб не відчувати холоду… Єретики? Ви, ченці, яких ще юними із замку віддають до монастиря, вважаєте, що такий спосіб мислення навіює диявол. Натомість це просто спосіб життя», — і Келар енергійно заперечив: «Ні, то не Малахія. Себто не думаю… В кожному разі, я не сказав тобі нічого, що могло б зашкодити Малахії…»
«Не турбуйся, який би борг тебе не пов'язував з Малахією. Він щось про тебе знає?»
«Так, — почервонів келар, — і він показав себе чоловіком порядним. На твоєму місці я б краще придивився до Бенція. Він мав якісь дивні стосунки з Беренґарієм і Венанцієм… Але присягаюсь, більш нічого я не бачив. Якщо дізнаюсь щось, скажу тобі».
«Поки що цього досить. Я прийду до тебе, якщо буде потреба». Келар, у якого, очевидно, відлягло від серця, повернувся до своїх торгів, гостро докоряючи селянам, які тим часом попересували якісь там мішки з насінням.
Аж тут до нас підійшов Северин. Він тримав у руці Вільямові лінзи, ті самі, які йому були вкрали позатоніч. «Я знайшов їх у Беренґарієвій рясі, — сказав він. — Вони були у тебе на носі позавчора в скрипторії. Вони твої, правда?»
«Хвала Богу, — радісно вигукнув Вільям. — Ми вирішили дві справи! Я знов маю лінзи і нарешті знаю напевне, що то Беренґарій обікрав нас тієї ночі в скрипторії!»
Ледве ми скінчили розмову, як прибіг Никола з Морімондо, який світився ще більшою радістю, ніж Вільям. У руках він тримав пару готових лінз, оправлених в хомутець: «Вільяме, — вигукнув він, — у мене вийшло, я їх зробив сам, гадаю, все як слід!» Тоді побачив на Вільямовому обличчі інші лінзи і закам'янів. Вільям, щоб не принизити його, зняв старі окуляри і поміряв нові: «Ці кращі, — сказав він. — Тобто я триматиму старі про запас, а носитиму твої. — Тоді повернувся до мене: — Адсо, я йду до себе в келію, спробую прочитати відомі тобі аркуші. Нарешті! Почекай на мене десь. Я вам вельми вдячний, браття мої любі».
Дзвонили на третій час, і я подався на хори, щоб разом з іншими співати хвалу, псалми, стихи зі Святого письма і Куrіе[207]. Всі молились за душу померлого Беренґарія. Я дякував Богові за те, що він повернув нам не одну, а дві пари лінз.
Мене охопило велике умиротворення. Забувши про всі жахливі речі, які я бачив і чув, я задрімав і прокинувся, коли богослужіння вже скінчилося. Я згадав, що цієї ночі зовсім не спав, і мене турбувало те, що я ще й зужив чимало сил. А коли я вийшов з церкви, моїми думками почав заволодівати спогад про дівчину.
Я спробував було розвіятись і почав бігати по дворищі. Мене охопило легке відчуття запаморочення. Я плескав закляклими долонями. Тупотів ногами по землі. Мені ще хотілося спати, але я вже почував себе притомним і сповненим життя. Я не розумів, що зі мною коїться.
Четвертого дня ЧАС ТРЕТІЙ,
де Адсо б'ється у любовних переживаннях, тоді надходить Вільям з Венанцієвим текстом, який, навіть розгаданий, зостається загадковим
Справді, інші страхітливі події, що сталися після моєї гріховної зустрічі з дівчиною, примусили мене майже забути цю історію. Зрештою, після того як я висповідався перед братом Вільямом, душа моя позбулася гніту докорів сумління, які я відчув, прокинувшись після свого злочинного падіння, і мені здалося, що разом зі словами я передав братові Вільяму весь той тягар, який ці слова озвучували.
Навіщо ж іще потрібне благодатне омовіння сповіді, якщо не для того, аби просто на груди Нашого Господа зняти вагу гріха і докорів сумління, які є його наслідком, і разом з прощенням знов віднайти окрилену легкість душі, забувши про тіло, змучене злом? Та цілковито я не звільнився. Походжаючи у блідому й зимному сонці того зимового ранку, посеред метушні людей і тварин, я став згадувати минулі події по-іншому. Немовби зі всього, що трапилось, зосталось не каяття і розрада від покаяльного омовіння, а самі лиш образи людських тіл та кінцівок. У моїй надто збудженій уяві плигав привид Беренґарія, роздутого від води, і я здригався від огиди й жалощів. Тоді, щоб прогнати цю з'яву, моя тяма поверталась до інших образів, які недавно знайшли прихисток у моїй пам'яті, і я не міг уникнути того, щоб перед моїми очима (очима душі, але сливе немов і перед тілесними очима) ясно не постав образ дівчини, прегарної й грізної, мов військо, що вишикувалось до бою.