Останні мої сумніви щодо серйозності мого становища пропали, коли я прочитав цитати з великого Авіценни. Він визначає кохання як невідступну думку меланхолійної природи, яка народжується з безнастанного думання про кшталти, порухи та вдачу особи протилежної статі (як вірно і яскраво описав Авіценна мій випадок!): виникає воно не як недуга, але недугою стає, коли, не мавши втамування, обертається одержимістю (чому ж тоді я почувався одержимим нею, попри те, що, прости Господи, жагу свою втамував уповні? а може, те, що сталося попередньої ночі, не втолило мого кохання? тоді як же вгамувати сю недугу?), спричиняючи постійне тремтіння повік, нерівне дихання, то сміх, то плач, стугоніння крові (і справді, кров моя стугоніла, і подих забивало, коли я читав ці рядки!). Щоб з'ясувати, у кого людина закохана, Авіценна радив непомильний метод, що його запропонував був ще Ґален: належить тримати болящого за живець і вимовляти всілякі імена людей протилежної статі, аж поки при якомусь імені живець не затріпотить сильніше; і я злякався, що раптом увійде мій учитель, схопить мене за руку і з тріпотіння моїх вен вгадає мою таємницю, що сповнило б мене великим соромом… На жаль, як лік від цієї недуги, Авіценна радив поєднати коханців у шлюбі, тоді й болість зцілиться. Він-бо справді був невірний, бо, попри свою мудрість, не врахував стану новіція-бенедиктинця, який, отже, приречений ніколи не видужати — а точніше, з власної волі або з мудрого вибору батьків, дав обітницю ніколи не занедужувати. На щастя, Авіценна, хоч і не мав на мислі клюнійського чину, розглянув-таки випадок нещасливих коханців і як радикальний лік радив гарячу купіль (може, і Беренґарій хотів так позбутися любовної своєї хворості до загиблого Адельма? Та чи можлива любовна недуга через людину своєї ж статі, чи це була всього лиш звіряча жага? а хіба не була звірячою моя жага минулої ночі? ні, звичайно ні, притьмом сказав я собі, то було таке солодке почуття — та відразу ж заперечив сам собі: помиляєшся, Адсо, була то диявольська омана, звіряча хіть, і, согрішивши тоді, тепер грішиш ще дужче, не бажаючи усвідомити сього!). Але потім я прочитав ще й про інші способи, які описував той самий Авіценна: можна, приміром, удатися до допомоги старих і досвідчених жінок, щоб вони весь час паплюжили і ганьбили предмет кохання — схоже, старі жінки куди вправніші у цім ділі, ніж чоловіки. Можливо, це й був би для мене вихід, але старих жінок в обителі не було (як, зрештою, і молодих), я міг хіба що попрохати якогось ченця, щоб він ганьбив переді мною дівчину, але кого? Та й хіба може чернець знати жінок так добре, як стара, балакуча жінка? Останній вихід, що його радив сарацин, був просто неподобний, бо згідно з ним нещасливий коханець мав би оточити себе наложницями, а се вже геть не личить монахові. То ж як зцілитись од любовної недуги молодому монахові, думав я, невже для нього нема спасіння? Може, вдатися до Северинових трав? Я й справді знайшов уступ з Арнальда з Вільянови — про цього автора Вільям відгукувався з великою шанобою, — який вважав, що кохання виникає від надміру гуморів та пневми, себто коли в людському організмі забагато вологи й тепла, тоді кров (яка виробляє родильне сім'я) надмірно примножується, даючи надмір сім'я, «complexio venerea»[247], а це зумовлює сильне бажання єднання між чоловіком і жінкою. У задній частині середнього шлуночка енцефала (а це що таке? — зачудувався я) міститься чеснота розсуду, їй належить вловлювати недотикальні intentiones[248] в дотикальних предметах, що їх сприймають чуття, і коли людина надто сильно бажає об'єкта, сприйнятого чуттями, це баламутить чесноту розсуду, яка зосереджується лиш на примарі коханої людини; тоді запалюється ціла душа і тіло, смуток чергується з радістю, бо тепло у хвилини розпачу спускається у глибини тіла, сильно студячи шкіру, а у хвилини радості піднімається на поверхню, розпалюючи обличчя. Для зцілення цієї хворості Арнальд пропонував, щоб болящий спробував позбутися надії на злуку з предметом любові, так щоб думка віддалилася від нього.
Але це значить, що я вже одужав, або одужую, подумав я, бо маю невелику надію — а то й жодної — знов побачити предмет своїх думок, а якби й побачив — злучитися з ним, а якби й злучився — ще раз ним оволодіти, а якби й оволодів — затримати його коло себе, бо сього боронить мені і мій чернечий стан, і обов'язки, що їх накладає на мене кондиція моєї родини… Я врятований, сказав я собі, згорнув книжку і заспокоївся — саме вчасно, бо Вільям вже заходив у кімнату. І ми з ним знову вирушили у мандри лабіринтом, який для нас не мав уже таємниць (про це я вже розповів), і на якийсь час я забув про свою одержимість.