«Як ви можете твердити таке, мосьпане?» — тремтячи, сказав келар.
«Я скажу тобі, як я можу, а навіть мушу твердити таке», — мовив Бернард і наказав, щоб увели Сальватора.
Вигляд бідолахи, який, без сумніву, провів ніч на закритому і далеко суворішому допиті, викликав у мене співчуття. Сальваторове обличчя, як я вже говорив, завжди виглядало страхітливо. Але того ранку воно здавалося ще більш подібним до звірячої морди. На ньому не видно було знаків насильства, але те, як рухалося його заковане в ланцюги тіло, майже не здатне володіти своїми вивернутими кінцівками, і лучники тягли його, мов мавпу на мотузці, дуже виразно свідчило про те, як, мабуть, розгортався той жорстокий випит.
«Бернард його катував…» — шепнув я Вільямові.
«Зовсім ні, — відповів Вільям. — Інквізитор ніколи не катує. Турботу про тіло звинуваченого завжди довіряють світській владі».
«Але ж це те саме!» — сказав я.
«Аж ніяк. Це не те саме для інквізитора, який має чисті руки, і не те саме для допитуваного, який, коли приходить інквізитор, знаходить у ньому несподівану підтримку, полегшу для своїх страждань, і відкриває йому своє серце».
І я глянув на свого учителя: «Ви жартуєте», — мовив я іоіпелешено.
«Тобі здається, що з цього можна жартувати?» — відповів Вільям.
Тоді Бернард почав допитувати Сальватора, і перо моє неспроможне записати його обривисту і, якщо це можливо, ще більш вавилонську мову, якою відповідав цей чоловік, вже раніше упосліджений, а тепер зведений до рівня бабуїна, коли присутні ледве його розуміли, а Бернард підштовхував його, ставлячи запитання так, що той, нездатний до будь-якої брехні, міг відповідати лише так або ні. І читальник мій може уявити собі, що розповів Сальватор. Він розповів, точніше визнав, що розповів уночі, частину тієї історії, яку я вже знав: про свої блукання разом з братчиками, пастушками та лжеапостолами; про те, як, будучи у фра Дольчина, він зустрів серед дольчиніян Ремиґія, як врятувався разом з ним після битви при Бунтівничій горі, як після багатьох пригод вони знайшли притулок в монастирі у Казале. Крім того, він сказав, що, незадовго до своєї поразки і полону, єресіарх Дольчино ввірив Ремиґію якісь послання, котрі той мав доправити невідомо куди і кому. Ремиґій завжди носив ті листи при собі, не наважуючись доправити їх за призначенням, а прибувши до цієї обителі, страхався далі тримати їх при собі, але не хотів знищувати, тому віддав їх бібліотекареві — авжеж, Малахії, щоб той десь сховав їх в якомусь закутку Вежі.
Поки Сальватор говорив, келар дивився на нього з ненавистю, і в певну мить не зміг стриматися і крикнув: «Зміюко, мавпо похітлива, я був тобі батьком, другом, захисником, а ти так мені відплачуєш!»
Сальватор глянув на свого захисника, який сам тепер потребував захисту, і через силу відповів: «Мосьпане Ремиґію, кедь міг, служив тебі я. Й любив'ім тебе вельми. Але відомо тебі, як воно в холодній. Qui non habet caballum vadat cum pede[272]…»
«Дурню! — знов крикнув Ремиґій. — Сподіваєшся врятуватись? Хіба не знаєш, що ти теж помреш як єретик?
Скажи їм, що ти говорив під тортурою, скажи, що ти все вигадав!»
«А чи я вім, мосьпане, як воно кличуть усі тії герезії… Патерини, ґаццези, леонисти, арнальдисти, сперонисти, ціркумцизи… Я не єсм чловік учоний, согрішил я sine malitia[273], і славний мосьпан Бернард то зна, тож уповаю на милость єго, во ім'я Отца і Сина і Святаго Духа…»
«Ми матимем милість настільки, наскільки це дозволяє наш уряд, — сказав інквізитор, — і з батьківською зичливістю оцінимо добру волю, з якою ти відкрив свою душу. Іди, повертайся у свою келію і порозважай, уповаючи на милосердя Господа. Тепер нам треба обговорити цілком інше питання. Отже, Ремиґію, ти мав зі собою якісь послання Дольчина і передав їх своєму побратимові, який опікується бібліотекою…»
«Неправда, це неправда!» — крикнув келар, немов такий спосіб захисту все ще міг щось дати. І дійсно, Бернард перебив його: «Та не від тебе нам потрібне підтвердження, а від Малахії з Гільдесгайма».
Він звелів покликати бібліотекаря, якого серед присутніх не було. Я знав, що він у скрипторії або поблизу лічниці, у пошуках Бенція та книги. За ним пішли, і, коли він з'явився, схвильований і намагаючись нікому не дивитися у вічі, Вільям незадоволено буркнув: «Ну ось, тепер Бенцій зможе робити, що йому заманеться». Але він помилявся, бо я побачив, як Бенцієве обличчя з'явилося за плечима інших ченців, які юрмилися у дверях зали, слухаючи допит. Я показав на нього Вільямові. Тоді ми подумали, що цікавість до цієї події переважила його цікавість до книги. Пізніше ми дізнались, що тоді він уже був завершив свій ганебний торг.