«А чому вбивці має бути потрібно, щоб його знайшли?»
«Не знаю, я лиш припускаю. Хто сказав тобі, що вбивця занапастив Венанція з ненависті до нього самого? А може, Венанцій був лише випадковою жертвою, а вбивця хотів просто лишити знак, який може значити щось інше».
«Omnis mundi creatura, quasi liber et scriptura… — шепнув я. — А що б то міг бути за знак?»
«А от цього я не знаю. Та не забуваймо, що бувають знаки, які знаками тільки здаються, а насправді позбавлені сенсу, як бім-бі-рім чи там-ба-бах…»
«Жорстоко, — мовив я, — вбивати людину, щоб просто сказати там-ба-бах!»
«Жорстоко, — зауважив Вільям, — вбивати людину навіть щоб сказати Credo in unum Deum[99]…»
Тут до нас підійшов Северин. Труп було обмито і ретельно обстежено. Жодної рани, жодного сліду від удару в голову. Немов причиною смерті були якісь чари.
«Може, кара Божа на нього впала?» — спитав Вільям.
«Може», — сказав Северин.
«А може, причиною була трутизна?»
Северин завагався. «Це теж може бути».
«У тебе в робітні є отрути?» — спитав Вільям, коли ми йшли до лічниці.
«Отрути теж є. Та залежить, що ти розумієш під отрутою. Бувають субстанції, які у малих дозах корисні для здоров'я, а в надмірних дозах несуть смерть. Як будь-який добрий зілляр, я зберігаю і вживаю їх дуже обережно. На нашому городі я вирощую, наприклад, валеріяну. Кілька крапель у напарі з інших трав заспокоюють серце, коли воно безладно б'ється. Надмірна доза викликає нетяму і смерть».
«А ти не помітив на трупі ознак якоїсь конкретної отрути?»
«Ні. Але чимало отрут не залишають слідів».
Ми дійшли до лічниці. Тіло Венанція, обмите в лазні, доправили сюди, і тепер воно лежало на великому столі в Севериновій робітні; лембики та інші скляні і череп'яні причандали навіяли мені думку про майстерню алхіміка (хоч знав я про них лише з чужих уст). На довгих полицях вздовж зовнішнього муру тяглася довга вервечка плящинок, колбочок, глечиків, повних різнобарвних субстанцій.
«Непогана збірка цілющого зілля, — сказав Вільям. — Усе це плоди вашого городу?»
«Ні, — мовив Северин, — чимало рідкісних і заморських зел привозили мені впродовж років ченці, які прибували з різних кінців світу. Крім субстанцій, які легко одержати з тутешньої рослинності, я маю й чимало цінних і рідкісних речовин. Дивись-но… товчений аґалінгус, він походить з Хіни, а дістав я його від одного вченого араба. Сокотринське алое, привезене з Індії, чудово гоїть рани. Живосрібник воскрешає з мертвих, сиріч приводить до тями зомлілих. Арсеник — він надзвичайно небезпечний, смертельна отрута, якщо його проковтнути. Огірочна трава лікує легеневі хворості. Буквиця ж помагає при пошкодженні черепа. Смола мастикового дерева спиняє легеневу мокроту і важкі катари. Мирра…»
«Те саме, що його принесли тріє царі?» — спитав я.
«Те саме, але воно слугує також для запобігання викидням і походить з дерева, яке називається Balsamodendron myrra. А ось це мумійо, вельми рідкісна річ, яка утворюється внаслідок розкладу муміфікованих трупів, з неї готують чимало чудодійних ліків. Mandragora officinalis[100], добра на сон…»
«І збуджує тілесне бажання», — додав мій учитель.
«Так кажуть, але тут, самі розумієте, її для цього не вживають, — усміхнувся Северин. — Погляньте-но сюди, — сказав він, беручи одну з плящинок, — це туція, чудотворно впливає на очі».
«А це що таке?» — з цікавістю спитав Вільям, торкаючись камінця на одній з полиць.
«Це? Це мені подарували вже давно. Гадаю, це lopris amatiti тобто lapis ematitis. Схоже, він теж має цілющі якості, але я ще не зрозумів, які саме. Ти його знаєш?»
«Авжеж, — сказав Вільям, — але це не ліки». Він вийняв з ряси ножичок і повільно підніс його до каменя. Тільки-но він наблизив ножичок до каменя, делікатно тримаючи його в руці, я побачив, як лезо різко смикнулося, немов Вільям раптом ворухнув зап'ястям, хоч насправді він цього не робив. І лезо з легким металевим дзенькотом припало до каменя.
«Бачиш, — сказав мені Вільям, — це магніт».
«А для чого він?» — спитав я.
«Багато для чого, колись тобі розповім. А тепер скажи мені, Северине, чи нема тут нічого такого, що могло б убити людину».
Северин замислився на мить, хоч чітка його відповідь навряд чи вимагала роздумів: «Такого тут чимало. Я казав тобі, що межа між отрутою і ліками досить нечітка, греки одне і друге називали pharmacon[101]».