«Так завжди міркували великі мужі вашого чину, — погодився Вільям, — пригадую, як чудово писав про церковні прикраси великий і високоповажаний абат Суґерій».
«Істинна правда, — мовив настоятель. — Погляньте на це розп'яття. Воно ще не закінчене… — Він з безконечною любов'ю взяв його в руку і став розглядати, і блаженство осяяло його обличчя. — Тут бракує ще кількох перлин, я не знайшов потрібного розміру. Колись святий Андрій, взиваючи до хреста на Голгофі, сказав, що члени Христові прикрашають його, мов перли многоцінні. І сю скромну подобу того великого чуда теж належить прикрасити перлами. Утім, мені здалося слушним вставити тут, в цім місці, над самою головою Спасителя, найкращий діамант, який ви будь-коли бачили». Своїми довгими білими пальцями він святобливо погладив найкоштовніші частини святого дерева, точніше, святої слонової кістки, адже саме з цього чудового матеріалу були зроблені рамена хреста.
«Коли я насолоджуюсь всіма пишнотами сього дому Божого, коли чар різнобарвних самоцвітів відриває мене від зовнішніх турбот, а піднесений роздум, переносячи матеріальне на нематеріальне, зосереджується на розмаїтості святих чеснот, тоді мені здається, що я потрапив, сказати б, у якийсь незвиклий закут вселенної, не ув'язнений цілковито у багні землі і не відірваний цілковито від чистоти небес. І мені уявляється, що ласка Божа сподобила мене анагогічним шляхом перенестись з долішнього сього світу до світу вишнього…»
Він говорив, повернувшись обличчям до нави. Хвиля світла, що проникала зверху, мов знамення особливого благовоління денного світила, освітлювала йому обличчя й руки, які він підняв хрестом у пориві екстазу. «Уся твар, — мовив він, — видима й невидима, є світло, що його привів до буття родитель всіх світел. Ця слонова кістка, цей онікс, і вся ця кам'яна споруда навколо нас — то світло, я ж бо відчуваю, що вони благі й прегарні, що існують вони за власними правилами пропорції, що видом і кшталтом своїм вони різняться від усіх інших видів і кшталтів, що визначає їх власне число, що не зраджують вони своєму порядкові, що шукають вони своє особливе місце відповідно до своєї ваги. А що коштовніша за своєю природою субстанція, на яку я дивлюся, то більше все це відкривається передо мною і пишніше сяє творче могуття Бога, і якщо до вознеслої причини, недоступної у своїй повноті, легше можна дістатись, виходячи з вознеслого наслідку, то наскільки краще мовить мені про божественну причину такий подиву гідний наслідок, як золото чи діамант, якщо про неї мені спроможні говорити навіть екскременти й комашня! Коли в самоцвітах цих мені являється видіння світу вишнього, душа моя плаче зворушено і радісно, та не з мирського марнославства чи жадоби до багатства, а з пречистої любові до нічим не спричиненої першопричини».
«Кращого богослов'я годі й шукати», — мовив Вільям з глибоким смиренням, а я подумав, що він вжив оту підступну фігуру думки, котру ритори звуть іронією; одначе її зазвичай вживають з належною pronunciatio[128], яка підкреслює і виправдовує її вжиток; та цього Вільям не робив ніколи. Тому настоятель, більше звиклий до фігур мови, сприйняв Вільямові слова дослівно, далі перебуваючи в полоні свого містичного екстазу: «Це матеріальне богоявлення — щонайпряміший зі шляхів, які дають нам торкнутися Всевишнього».
Вільям увічливо кашлянув і мовив: «У-гм… е-гм…» То був знак, що він хоче змінити тему розмови. Йому вдалось це без труднощів, бо звичаєм його було — і, мислю собі, це типовий звичай людей з його сторін — розпочинати кожну розмову довгим попереднім кректанням, немов йому коштувало великого розумового зусилля задовільно викласти свою думку. А насправді, і в цім я вже переконався, що більше він кректав, готуючись заговорити, то більше був упевнений в слушності думки, яку мав висловити.
«У-гм… е-гм… — сказав, отже, Вільям. — Може, варто б нам обговорити зустріч і дискусію про убогість…»
«Про убогість… — повторив настоятель, далі у полоні своїх думок, немов несила йому було спуститися з того чудового закутка вселенної, куди занесли його самоцвіти — Справді, зустріч…»
І вони почали напружену розмову про те, що я почасти вже знав, а почасти зумів утямити, прислухаючись до їхньої бесіди. Мова була, як я вже сказав ще на початку цього незрадливого мого літопису, про подвійний спір, де, з одного боку, імператор протистояв Папі, а з другого — Папа протистояв францисканцям, які на Перуджійській капітулі, нехай багато років опісля, та все ж підтвердили тези спіритуалів про убогість Христа; і про те, що францисканці стали на бік імперії, а трикутник протистоянь і союзів тепер вже обернувся квадратом, бо в клубок цей вплутались ще й абати чину святого Бенедикта, що для мене було геть незрозумілим.