«Спаси мене ab ore leonis[132]», — моливсь я, засинаючи.
Другого дня ПІСЛЯ ВЕЧІРНІ,
де, хоч розділ цей короткий, старець Алінард повідає чимало цікавого про лабіринт і підказує, як в нього увійти
Я прокинувся, коли вже майже вибило годину вечірньої трапези. Я почував себе отупілим від сну, бо денний сон — то немов плотський гріх: що більше його, то більше його хочеться, та однаково почуваєш себе нещасливим, ситим і спраглим водночас. Вільяма у його келії не було, очевидно, він устав набагато раніше. Після недовгих пошуків я побачив, як він виходить з Вежі. Він сказав мені, що був у скрипторії, переглядав каталог і спостерігав за працею ченців, намагаючись доступитися до Венанцієвого стола, щоб продовжити пошуки. Але схоже було, що то з однієї причини, то з другої кожен намагався не дати йому шукати між тими паперами. Спершу до нього підійшов Малахія, щоб показати якісь цінні мініатюри.
Тоді морочив йому голову Бенцій під не вартими жодної уваги приводами. Ще пізніше, коли він знову був узявся за пошуки, біля нього почав крутитися Беренґарій, пропонуючи свою допомогу.
І врешті Малахія, зрозумівши, що учитель мій таки серйозно намірився зайнятися Венанцієвими речами, прямо у вічі сказав йому, що перед тим, як мишкувати між паперами небіжчика, годилося б дістати дозвіл настоятеля; мовляв, він сам, хоч і бібліотекар, утримався від цього, з огляду на шанобу і дисципліну; в кожному разі, до цього стола ніхто не підходив, як просив його подбати Вільям, і ніхто не підійде, аж поки настоятель не дасть своєї згоди. Вільям нагадав йому, що настоятель дав дозвіл провадити розслідування в цілій обителі, а Малахія не без єхидства спитав, чи настоятель призволив йому також вільно пересуватися по скипторії, а може й, не доведи Господи, по бібліотеці. Вільям зрозумів, що не варто мірятися силами з Малахією, хоча всі ці маневри і страхи навколо Венанцієвих паперів, звісна річ, ще дужче розпалили його бажання дізнатись про це більше. Але він так рішуче намірився повернутися туди вночі, хоч і не знав ще, як це зробити, що вирішив не здіймати зайвого галасу. Але думка про реванш, очевидно, не була йому чужа, і якби його не надихала спрага істини, вона могла б здатися гідною осуду ознакою впертості.
Перед тим як іти до трапезної, ми ще прогулялися трохи по кружґанку, щоб розвіяти лишки сонливості у холодному вечірньому повітрі. Там все ще походжало кілька ченців, заглибившись у розважання. У садку поряд з двориком ми помітили старезного Алінарда з Ґроттаферрати, який, кволий вже на тілі, більшість часу, коли він не молився в церкві, проводив між рослинами. Він сидів під зовнішньою аркадою, немов зовсім не відчуваючи холоду.
Вільям звернувся до нього з кількома словами привітання, і старий, схоже, втішився, що хтось зупинився побалакати з ним.
«Погожий нині день», — мовив Вільям.
«Божою милістю», — відповів дідуган.
«Погожий на небі, зате похмурий на землі. Ви добре знали Венанція?»
«Якого Венанція? — спитав старий. Тоді вогник зблиснув у нього в очах. — А-а, той хлопець, що загинув. То звір блукає по обителі…»
«Який звір?»
«Великий звір, що виходить з моря… Сім голів має, і десять рогів, а на рогах десять діадем, на головах же — три імена блюзнірчі. Звір, схожий на леопарда, з лапами, як у ведмедя, і пащею, як у лева… Я бачив його[133]».
«Де ви його бачили? В бібліотеці?»
«В бібліотеці? Чому в бібліотеці? Вже багато років я не буваю в скрипторії і ніколи не бував у бібліотеці. В бібліотеці не був ніхто. Я знав тих, хто ходив у бібліотеку…»
«Хто це, Малахія, Беренґарій?»
«О, ні… — хрипко засміявся старий. — То було раніше. Бібліотекар, який був до Малахії, дуже давно…»
«Хто то був?»
«Не пам'ятаю, він помер, коли Малахія був ще молодий. А той, що був до Малахієвого учителя, за моїх молодих літ був молодим помічником бібліотекаря… Але в бібліотеку я ніколи й ногою не ступав. Лабіринт…»
«Бібліотека — це лабіринт?»
«Hunc mundum tipice laberinthus denotat ille, — неуважно зацитував старець. — Intranti largus, redeunti sed nimis arms[134]. Бібліотека — се великий лабіринт, знак того лабіринту, яким є світ. Увійдеш і не знаєш, чи вийдеш. Не вільно виходити за Геркулесові стовпи…»
«То ви не знаєте, як увійти в бібліотеку, коли двері Вежі зачинені?»
«Аякже, знаю, — відповів старий, — багато хто знає. Шлях веде через оссарій. Можна пройти через оссарій, але не хочеться йти через оссарій. Мертві-бо монахи чувають».
134
Лабіринт алегорично зображає світ… Просторий для того, хто входить, тісний для того, хто виходить