«Бачу, ти читав якісь дивні книжки, як для новіція святого Бенедикта, — пожартував Вільям, а я почервонів, бо знав, що новіцієві негоже читати романи про кохання, але у Мелькському монастирі ми, хлопчаки, читали-таки їх нишком вночі при світлі свічки, передаючи з рук в руки. — Та байдуже, — вів далі Вільям, — ти зрозумів, що я хотів сказати. Вигнані з суспільства прокаженці прагнуть, щоб усі зазнали їхнього нещастя. І що більше їх проганяють, то злішими вони стають, а що більше їх зображають як зграю лемурів[161], які прагнуть твоєї згуби, то наполегливіше суспільство проганяє їх. Це зрозумів святий Франциск, і перше, що він зробив, це оселився серед прокажених. Змінити Божий народ можна, лише повернувши ізгоїв назад у його тіло».
«Але ви говорили про інших ізгоїв, бо ж не прокаженці творять єретичні рухи».
«Стадо можна зобразити у вигляді концентричних кіл — одні розташовані близько до центра, а інші — на далекій периферії. Прокаженці символізують вигнання з суспільства загалом. І святий Франциск це розумів. Він не просто хотів допомогти прокаженим, бо тоді то був би звичайний акт недолугого і безсилого милосердя. Він хотів заявити про дещо інше. Тобі розповідали, як він проповідував птахам?»
«Так, звичайно, чув я цю чудовну історійку і подивляв святого, який тішився товариством цих солодких Божих створінь», — сказав я з великим запалом.
«Значить, тобі розповіли не ту історію, тобто її тобі розповіли так, як орден представляє її нині. Франциск промовляв спершу до міщан і міських радців, але побачив, що вони його не розуміють, тоді пішов на цвинтар і почав проповідувати до круків, яструбів і гайвороння, до хижих птахів, які годуються трупами».
«Як жахливо, — мовив я, — отже, то не були гарні пташки!»
«То були хижі птахи, такі ж ізгої, як і прокажені. Франциск, звісно, мав на увазі той стих з Апокаліпси, який рече: І побачив я одного ангела, що стояв на сонці; і кликав він голосом великим, глаголячи усьому птаству, що літало посеред неба: ходіть і зберітесь на вечерю великого Бога, щоб їсти тіла царів, і тіла тисячників, і тіла сильних, і тіла коней, і тих, що сидять на них, і тіла всіх вольних і невольних, і малих і великих!»
«Отже, Франциск підбурював ізгоїв до бунту?»
«Ні, підбурював хіба що Дольчино зі своїми людьми. Франциск же хотів повернути в лоно Божого народу цих готових повстати ізгоїв. Щоб навести лад у стаді, треба було повернути в нього ізгоїв. Францискові це не вдалося, і це сповнює мене великою гіркотою. Щоб повернути вигнанців у стадо, він мусив діяти в межах церкви, а щоб діяти в межах церкви, він мусив укласти своє правило. На основі цього правила виник новий орден, який відновив той сам образ кола, на марґінесі якого розташовані ізгої. Тепер розумієш, звідки взялися зграї братчиків і йоахимітів, чому навколо них знов і знов збираються ізгої».
«Але ми говорили не про Франциска, а про те, що єресь є ділом рук посполитих та ізгоїв».
«Авжеж. Ми говорили про тих, кого вигнано зі стада овець. Поки Папа з цісарем скубли один одного в своїх суперечках за владу, ізгої століттями далі жили на марґінесі, вони були справжніми прокаженцями, бо прокаженці — лише символ, яким Бог хотів допомогти нам збагнути цю дивовижну притчу, тож під висловом „прокаженці“ слід розуміти „вигнані, забуті, убогі, посполиті, безрідні, безземельні на селі, принижені в місті“. Та ми цього не збагнули, і таємниця прокази зосталась таємницею, яка мучить нас, бо ми не осягнули її природи як знаку. Відлучені від стада, всі вони були готові слухати і творити самі будь-яку проповідь, яка, посилаючись на слово Христове, насправді звинувачувала б поведінку собак і пастухів й обіцяла б, що колись всіх їх буде покарано. Сильні світу сього це завжди розуміли, і, позаяк повернення ізгоїв у суспільство означало зменшення їхніх привілеїв, тих вигнанців, які усвідомлювали свій стан вигнанців, таврували як єретиків, незалежно від вчення, яке ті сповідували. А насправді ізгоїв, засліплених усвідомленням свого стану, жодне вчення не цікавило. У цьому вся оманливість єресі. Кожен є єретиком і водночас ортодоксом, байдуже, яку віру обстоює той чи той рух, — важлива надія, яку він несе. Всі єресі є штандартом стану вигнання. Колупни глибше єресь — і знайдеш прокаженця. Всяка боротьба проти єресі змагає до одного: щоб прокаженець зоставався прокаженцем. А чого можна вимагати від самих прокаженців? Хочеш, щоб вони вміли відрізнити слушне від помилкового у тринітарній догмі чи в дефініції євхаристії? Ні, Адсо, це ігри для нас, людей учених. У посполитих інші проблеми. І, вважай, розв'язують вони їх хибним способом. Тому й стають єретиками».