Роман якось різко крутнув головою і пригладив
руками чорне і коротке волосся, мов при незгоді
воно наїжачилося.
– Ваша імператорська величносте, ви не знаєте,
що корону я не прийняв. Моя відповідь послам Інокентія
ІІІ була такою: «Я маю власний меч і звик добувати
усе, що маю, власною кров’ю, так само, як діди,
поширюю і примножую землю Руську». Отож перед
Папою Римським у мене боргу ніякого. І руки розв’язані,
якщо доведеться діяти.
– Ну і різкий же ти чоловік. – вперше за вечір
усміхнувся імператор, усмішка та проявлялася поволі,
відчинялась зі скрипом і опором, як відчинятися
можуть старі і мащені невідь-коли ворота. – Уявляю,
що напишуть літописці про тебе, якщо тільки не лукавитимуть
і не перебріхуватимуть.
Застереження візантійського імператора було
безпідставним, бо як спливе багато води у Дніпрі й
Дністрі, то літописці залишать про Романа Мстиславовича
хай і не завжди компліментарні, але доволі
об’єктивні рядки: «…На зріст хоча не вельми великий,
але широкий і надмірно сильний, лицем красний, очі
чорні, ніс великий з горбком, волосся чорне і коротке,
вельми яр був у гніві, косен язиком, коли сердився, не
міг довго слова вимовити, багато веселився з вельможами,
але п’яним ніколи не був. Багато жінок любив,
але ні одна ним не володіла. Воїн був хоробрий і хитрий
на шикування полків, що наочно показав, коли
угрів велике військо з малим своїм розбив…».
Роман Мстиславович долив тестеві у келих вина,
що сяйнуло-заграло у скляних гранях витонченої
роботи.
– Цей келих подарував мені швагро. Судила доля
таки мені в нього побувати. Філіп не тільки воює, він
2424
робить чималенько для блага підданих. Якраз, коли
був я у нього, монастир святого Петра в Ерфурті розбудовував.
Ще й я дещицю срібла до цього додав, тож
і мене тамтешні монахи у пом’яник фундаторів монастиря
записали.
– Я радий, що ти незалежний правитель, – усмішка
на обличчі імператора гасла і зачинялася поволі, як
ті ж ворота. – Тепер мені легше говорити про поміч
Філіпові. Це справа найперша, бо відновимо константинопольський
трон чи ні, а можемо в іншому разі
втратити і трон другий.
Довгою була розмова тестя із зятем; Романові
Мстиславовичу так хотілося почути думку набагато
досвідченішого монарха про свої задуми. Особливо
того хвилював реформаторський проект розбудови
держави, Роман і назву йому підібрав звучну: «Добрий
порядок для Русі». Мріяв він, щоб жоден князь
не міг грабувати та відбирати волості, що не належать
йому, бо як тільки безлад, то вже половці тут як тут.
А ще справедлива виборність глави держави за взірцем
європейської…
Уже перед сном нагадала йому й Анна, несміло та
прохально зазираючи в очі:
– Якщо можеш, дай поміч Філіпові… і сестрі Ірині.
Роман Мстиславович не зламав даного тестеві
слова. В неблизький і нелегкий похід збиралися ґрунтовно,
сотні верстов долаючи без особливого опору.
Та кожному своя доля – необачно відірвавшись від
основного війська, поліг у бою під Завихостом…
Марними були застереження візантійського імператора
щодо його правдивого опису літописцями.
Через віки пройдуть рядки «Слова о полку Ігоревім»:
«А ти, Буй – Романе і Мстиславе! Мисль одважна покликає
ваш розум на діло. Високо плаваєш ти, Романе,
в подвигах ратних, як той сокіл на вітру ширяючи,
птицю долаючи одвагою. Маєте ви залізні нагрудники
під шоломами латинськими. Та й не одна країна,
Гунська Литва ще й ятвяги, Деремела і половці списи
свої покидали, а голови преклонили під вашими мечами
булатними»…
25
КОРОНА ДАНИЛА
З вікна королівського палацу, де розмістилися посли
Папи Римського, дорогу з півдня видно було, мов
на долоні. Послів притомило задовге чекання, та вдіяти
нічого, розминутися з князем Данилом вони просто
не мали права – тож лише упівголоса зрідка перекидалися
думками.
– А як омине Краків і наше чекання лиш марнота?
– Це неможливо. Достеменно відомо, що князь