— У зв’язку з чим ви хотіли з ним зустрітися?
— Мене цікавить Оґюстен Секюлер.
Вона з розумінням схилила голову й поклала телефон на стіл. Вирішила приділити йому трохи більше уваги.
— Ви чули це ім’я раніше? — спитав він, проводячи рукою по обличчю.
Вона розсміялася.
— Бувало, і не раз.
Він кивнув, досі відчуваючи запаморочення.
— Мене звати Елена. Елена Ґенгаґґер.
Вітмен насупив брови.
— Який стосунок до…
— Альбрехт Ґенгаґґер був моїм батьком.
— Тобто, Секюлер…
— Мій прадід.
Вітмен сів, а жінка розповідала йому, що вона єдиний живий нащадок родини Секюлерів-Ґенгаґґерів.
— Але… як? — мовив він. — Як таке можливо?
— Що ви маєте на увазі?
— Син Секюлера, Адольф, помер від нещасного випадку на полюванні 1901 року. Як мені відомо, він не був одружений і не мав дітей.
Вона ствердно кивнула.
— А донька Секюлера Зої зникла маленькою дівчинкою.
В її очах знову промайнув сталевий відблиск.
— Зої Секюлер зникла ненадовго. Незабаром вона знайшлася.
— Моє розслідування нічого про це не каже. Коли це сталося?
— Певно, невдовзі після патентних війн із компанією Едісона. На початку 1900-х, гадаю.
— Це понад десять років після її зникнення!
— Більш-менш, — сказала вона. Груба арифметика мала сенс.
— Ніхто не подумав розпитати? Тобто про те, що сталося.
Вона похитала головою.
– Її зникнення було інцидентом так само загадковим, як і зникнення її батька.
Вона схилилася на бильце крісла, і на секунду визирнули її шовкові панчохи.
— Моя бабуся була дуже ексцентричною пані. Жінкою з багатьма талантами. Георгіанське диво, можна сказати так. Але вона ніколи по-справжньому не змішувалася з юрбою чи навіть із власною родиною. Ніколи не розмовляла про своє зникнення. Мені вдалося побачити її вже наприкінці її життя, коли вона мало не втратила його. На той час вона перенесла два інсульти. Але досі мала ту саму добру посмішку. Хоча насправді була вже не при собі.
Вітмен кивнув. Він уявив собі, як мати Зої справді не хотіла розбиратися в тому, що сталося. На той час, коли Зої зникла з її життя, вона вже втратила чоловіка і двох дітей. Потім раптом, нізвідки вона отримує доньку назад. Певно, вона ніколи не ставила питань, що трапилося і як.
— Гадаю, ми обоє могли б випити бренді, — сказала Елена. — А потім ви розповісте мені, чому мій прадід цікавить вас, містере Вітмен.
— То це так ви заробляєте на життя? Шукаєте кіно? — вона повільно опустилася на канапу поряд із ним, і її спідниця зовсім трохи задерлася.
– Іноді, — він ковтнув бренді. Воно зігріло йому горло і, здавалося, полегшило біль у черепі й шиї. — Часом це реквізит із фільму чи предмет, пов’язаний із певним кіно. Іншим разом це сам фільм. Люди наймають мене шукати найпотаємніші речі.
— То ви щось на кшталт археолога. Чи детектива, — мовила вона з усмішкою. — Як Індіана Джонс чи Філіп Марлоу, non?[11]
— Гадаю, можна й так сказати.
— Отже, люди наймають вас шукати речі. Що саме ви намагаєтеся знайти? Я так розумію, це щось пов’язане з моїм прадідом.
— Мене найняли знайти фільм, який вважається його твором.
— Фільм? — перепитала вона, насупивши брови й намагаючись збагнути. — Секюлер не був режисером, він був винахідником.
— На користь цього є деякі свідчення. Розбіжності щодо кількості кадрів чи вцілілого матеріалу, а також лист від людини на ім’я Карлайл Істроу — він згадує фільм, який ми вважаємо твором Секюлера.
Здалося, що на цих словах вона здригнулася. Відчувши її нетерпіння, він простягнув їй теку з матеріалами розслідування.
– Іншими словами, — сказала вона, гортаючи нотатки, — у вас майже жодних свідчень узагалі.
Вона всміхнулася.
— Здається, ім’я Секюлера дуже популярне в наші часи.
— Що ви маєте на увазі?
Вона перетнула кімнату й зупинилася біля стенду, що тримав старе дзеркало. Потяглася за нього й дістала скриньку. Погляд Вітмена блукав по її тілу, зупинившись на задній частині стегон. Вона відчинила скриньку й дістала цигарку.
«Курить тишком-нишком», — подумав Вітмен.
Жінка взяла губами цигарку й нахилилася до нього. Він підніс вогник запальнички так, щоб підпалити кінчик.
— Пару тижнів тому сюди телефонував чоловік і ставив запитання. Що мені відомо про Оґюстена Секюлера, чи маю я якісь матеріали, пов’язані з його життям, і так далі. Він здавався доволі наполегливим. Мені було цікаво, тож наступного дня я зателефонувала за номером, який він мені лишив. Там було глухо.