— Гадаю, я щось бачив, — сказав він, примружившись.
— Що ти маєш на увазі — «щось бачив»?
— Перекрути і програй заново.
Коли дійшло до моменту, де Секюлер вносить труну, Чарлі натиснув паузу.
— Ось воно, — сказав він.
— Нічого не бачу. Де? Що це?
Чарлі підніс палець до екрана, вказуючи на труну, яку тягнув головний герой. Вітмен побачив. Напис на боці труни.
— Можеш розібрати це?
— Гадаю, так. Схоже на латину.
— «Cerca Trova», — прошепотів Чарлі, продовжуючи мружитися. — Що це означає?
— Шукайте і знайдете.
— А як це стосується труни? — спитав Чарлі, знову запускаючи запис. Маг кіно продовжував нести свій тягар.
— Може, це не її стосується.
На екрані Секюлер збирав своє обладнання, повернувшись спиною до труни. Скелет повільно підіймався.
— Що ти маєш на увазі?
Скелет пустився танцювати і дуркувати, наче маріонетка.
— Нестор згадував телефоном про…
На екрані щось трапилося. Обоє одночасно це помітили — щось вистрибнуло на них, наче моментальний спалах. Вони перезирнулися.
— Перемотай.
Чарлі натиснув кнопку перемотування і поставив фільм на паузу майже за десять секунд до спалаху. Натискаючи стрілки, він став програвати фільм кадр за кадром. Очі обох були прикуті до екрана.
На кожному кадрі винахідник ніс труну, черепашачим кроком, доки інший актор із благоговінням дивився на нього. Потім екран на три кадри поринув у темряву. Наступний кадр виглядав як телевізійні перешкоди, із яких перед глядачем поставали дивні форми: наче дерев’яна дошка з металевими вкрапленнями, що трохи виступали над поверхнею — так, ніби хтось склав докупи різні кісточки доміно. Потім знов перешкоди. Чарлі натиснув праву стрілку, щоб перейти до наступного кадру.
Це була дівчинка. З кучерявим волоссям, зібраним у хвостики, і широкими пронизливими очима. Вона перебувала в затемненій кімнаті, у позі сидячи, обернута до камери en profil[15]. Перед нею простягалася металева камера.
— Що це, в біса, таке?
Дівчинка порожніми очима дивилася перед собою в прямокутну форму, що могла бути вікном чи картиною на стіні камери.
— На що вона дивиться?
На застиглому кадрі дівчинка зберігала пильність і дивилася, заворожена. Ще кілька чорних кадрів, і за ним наступне зображення. Та сама дівчинка. Очі дивляться у прямокутник. Камера трохи зміщена вбік, показуючи те, що вона бачить.
Що це була за прямокутна форма на стіні, лишалося незрозумілим. Проте очевидно було, що вона прозора, наче вікно. Крізь нього дівчинка вдивлялася у характерний альков чи на сходи, що тяглися глибоко всередину камери.
— Це сходинки?
Вітмен похитав головою.
— Ні.
Це було вже зрозуміло. «Сходи» утворювали численні послідовні картинки — відображення — сидячої дівчинки, розтягуючись у безкінечність.
— Це дзеркало, — Вітмен кілька разів натиснув ліву стрілку, досягнувши початкового прихованого кадру. — Гаразд, вона у підвальному приміщенні. Наразі ми бачимо її en profil, і вона на щось дивиться — ми не знаємо, на що, але знаємо, що це якась металева споруда, кімната всередині підвалу.
Він натиснув стрілку «вперед», до зміни ракурсу камери. Тепер вона розташовувалася під таким кутом, що глядач бачив картину очима дівчинки.
– Є прямокутна споруда, вбудована в кімнату. Ми дивимося просто у неї — фактично крізь неї. На перший погляд, прямокутна форма здається схожою на вікно.
— Але це не воно?
Вітмен похитав головою.
— Що ти бачиш крізь те вікно?
— Дівчинку. А позаду неї — сходи нагору?
— Це не дівчинка. Це її відображення. Коли ми дивимося крізь прямокутник, то бачимо те, що глибоко всередині.
— А глибоко всередині — дзеркало.
Вітмен запустив пальці в бороду.
— Саме так. А ось і переконливий довід: прямокутник, крізь який ми бачимо дзеркало, це інше дзеркало — одностороннє.
— Отже, зображення дівчинки відбивається в другому дзеркалі — тому, що всередині камери… а потім це відображення відбивається знову, по цей бік одностороннього дзеркала?
Вітмен кивнув.
— Туди й назад. До безкінечності. І ось що ми бачимо: тунель.
Він не міг зрозуміти, як саме це вийшло, але візуальний ефект був ідентичний тому, що виникає, коли розміщуєш об’єкт між двома дзеркалами, спрямованими одне проти одного: якщо дзеркала розташовані паралельно, спостерігач бачить химерний тунель, створений послідовністю все більш дрібних відображень об’єкта, що нескінченно тонуть у безмежності. Діти роками випробовували цей ефект усередині ліфтів із дзеркалами по обидва боки.