Він почув звук ще до того, як побачив, що відбувається.
Виск шин.
Краєм ока помітив, як коричневе авто з тонованими вікнами на повній швидкості влетіло в тунель, збивши одного з бандитів і жбурнувши його на землю, а тоді розвернулося назустріч іншим.
Ті двоє розгубилися. Вони міцно стиснули пістолети.
Двигун машини заревів, набираючи обертів.
Бровастий зробив спробу підняти пістолет, і машина загарчала знову, на дюйм посунувшись уперед. Звук був важкий, глибокий, гортанний. Наче запрошення до гри «хто першим злякається».
Круті хлопці повільно опустили зброю.
Макбрайд метнула погляд на машину. Та наче чекала, щоб допомогти їм утекти.
Скориставшись шансом, вона схопила Вітмена за руку, і вони вдвох допомогли підвестися Чарлі. Він утратив трохи крові, проте дивовижним чином був при свідомості.
Макбрайд підійшла до машини і спробувала відчинити пасажирські двері — вони були замкнені. Задні двері теж. Таємничий водій охоче допомагав їм, але не погоджувався забрати їх звідси.
Вітмен подивився крізь вікно водія. За кермом сиділа жінка. Чорне волосся середньої довжини. Він упізнав криваво-червоні нігті, що стискали кермо.
Закинувши руки Чарлі собі на плечі, вони попрямували вздовж Колтон-роуд. Позаду заведений двигун продовжував стримувати своїм гарчанням трьох здорованів. Вони йшли не спиняючись. Хвилини спливали.
Озираючись, вони бачили, як ті бандити, що були на ногах, схиляються над пораненим. Машина досі стояла на місці нездоланним кордоном, і двигун застережливо ревів.
Досягнувши Королівської Милі, вони знов озирнулися: переслідування не було. Вони увійшли в безлюдний завулок й опустили Чарлі на землю, притуливши його спиною до кам’яної стіни.
— Там справді була машина? — невпевнено спитав Чарлі. Макбрайд кивнула і сказала йому не хвилюватися.
Вона відірвала рукав Чарлі й оглянула його рану. Вітмен закурив. Він став навколішки, скуйовдив волосся друга і сказав йому, що все буде добре. Але чи буде?
Він сунув руку до кишені Чарлі, шукаючи розшифрованого листа.
Стоячи навколішки посеред тьмяно освітленої вулички, він підніс його до очей і прочитав послання Секюлера.
Тепер, коли ви знайшли шлях до мого другого послання, вірний друже, ви, певно, почали розуміти сутність моєї таємниці. Сторіччями алхіміки прагнули відшукати elixir vitae[22]. З сумом сповіщаю, що натрапив на нього.
Його посланець явився мені однієї непогожої единбурзької ночі. Пам’ятаю ту ніч з усією ясністю. Я завершив свої експерименти з рухомими картинками і блукав у садах на самоті. Вдалині задзвонили дзвони, відволікаючи мене. Я зупинився, щоб порахувати удари. Ще до останнього удару я втратив лік.
На мить усе стало тихо й спокійно, якщо не зважати на дзвін. Останній удар луною розносився в повітрі, коли нарешті моїх вух торкнулося переривчасте дихання впереміж із частими тихими стогонами.
Нарешті я відновив пильність. Ті звуки здавалися людськими і нелюдськими водночас. Стривожений, я побачив перед собою статую, якої, упевнений, ніколи не зустрічав раніше. Я зазирнув у її подібне до маски обличчя й одразу відчув, як мене накриває її тінню. Її подих пронизав мене, розтікаючись по тілу. Я здригнувся. На мить і сам уподібнився до тих застиглих міських скульптур. Недруг, що постав переді мною, був не від цього світу. Я чув, як він пошепки вимовляє моє ім’я. З кожним його покликом я задихався і пручався, з кожним шепотом стискався від страху — так, ніби накликав цю примару з самого пекла. І перш ніж останній удар дзвона розтанув у тиші — дзеркальне відображення невідступного спостерігача, — недруг затягнув мене разом із собою в темряву. Смертельний жах стискав мої кістки, коли я чув, що саме він шепоче. І коли побачив, як у темряві світиться його люлька, я вже знав.
Я хотів кричати, але в ту мить темний силует зняв маску, що приховувала його обличчя. І тоді я зрозумів, як він виглядає — попри те, що зло завжди має те саме обличчя.
Це був Карлайл Істроу — ворог, який колись був другом моєї родини.
— Твоя донька, — прошепотів він. — Твоя донька тепер моя.
Мері Рекс утратила свою коштовну прикрасу. Зійдіть униз до Вокера, туди, де холод і жорстокість; підніміться нагору раз, потім ще раз, позаду завулка, де мешкав колись Аллан; шукайте дзвони — ті, що ніколи не б’ють: мальовані дзвони, на жалобний плач яких співом відповідають янголи.