— Я б почала із вбивства Г’юго Хетча. Звісно, тут я керуюся емоціями, але розкрити його простіше, ніж проникнути у сотні офшорних суб’єктів і відстежити кошти. Хтось викрав вантажівку. Можливо, інша людина була за кермом. Вони працювали на організацію, на людину, яка замовила це зіткнення. Як це не дивно, я вважаю вбивство своєрідним подарунком. Дюбос переоцінив свої можливості, погарячкував і зробив те, що може обернутися проти нього ж. Усе своє життя він провів у світі, де панують жорстокість і залякування. Іноді такі хлопці заходять надто далеко. Він відчув загрозу й інстинктивно завдав удару.
— Ви впевнені, що ваші телефони та iPad викрали? — запитав Пачеко.
— Безсумнівно. Звісно, ці речі знадобилися злочинцям, щоб отримати більше інформації, але крадіжка — це також попередження. Мабуть, Дюбос хотів не надто делікатно натякнути на те, що вони були на місці аварії.
— А ви впевнені, що вони там були? — м’яко запитав Пачеко.
— Так, я не все пам’ятаю, але там точно ходила людина, хтось із ліхтариком, прикріпленим до голови. Світло било мені в обличчя. Я пригадую звуки кроків на битому склу. Думаю, там було двоє чоловіків, але, знову ж таки, я була у напівнепритомному стані.
— Зрозуміло, — відповів Пачеко.
Лейсі продовжила:
— У племені не будуть розслідувати цей інцидент так, як слід. Констебля уже замінили, тепер там керує син вождя. Ми припускаємо, що таппакола підуть на компроміс і радо класифікують ДТП як просто трагічний нещасний випадок.
— Думаєте, у вождя є домовленість із Дюбосом? — запитав Луна.
— Однозначно. Вождь править там, немов король, і все знає. Неможливо повірити в те, що злочинці набивають собі кишені без його відома.
— Повернімося до телефонів, — втрутився Пачеко. — Ви впевнені, що з них не витягнути якусь інформацію?
— Так, — відповів Майкл. — Телефони видає держава. Вони мають, чи то мали, звичайний пароль з п’яти цифр, але після цього там був іще зашифрований код. Наші технічні фахівці запевняють, що телефони надійно захищені.
— Зламати можна будь-що, — зауважив Луна. — Якщо людям Дюбоса все-таки вдалося зробити це, що вони там знайдуть?
— Це буде катастрофа, — відповів Майкл. — У них опиняться записи дзвінків, списки усіх контактів, і вони, мабуть, зможуть відшукати Грега Маєрса.
— Я так розумію, що містер Маєрс наразі живий і здоровий? — запитав Луна.
— Так, — відповіла Лейсі. — Вони його не знайдуть. Він був у Таллахассі два тижні тому, заходив до мене, щоб запитати, як я почуваюся. Усі його колишні телефони зараз на дні океану, і в нього є ціла колекція нових.
— А ваш iPad? — поцікавився Пачеко.
— На ньому немає нічого, що могло б стати їм у пригоді. Там лише особисті речі.
Луна відштовхнув стілець назад і встав. Розім’яв ноги і сказав коротко:
— Хан.
У дальньому кінці кімнати той кивнув головою. Можливо, цей чоловік — таємна зброя ФРБівців, подумала Лейсі.
— Я не знаю, — озвався Хан. — Ми можемо кинути на цю справу півдюжини агентів. А що далі? Готівка зникне десь у мережі їхніх закордонних рахунків. Відмивання грошей припиниться. Індіанці бояться Дюбоса, тож усі мовчатимуть.
— Мені це подобається, — буркнув Пачеко.
— Я б усе не так зробила, — втрутилася Лейсі. — Спочатку я б тихо знайшла водія вантажівки. Скажімо, нам пощастило і ми спіймали цього хлопця. Йому загрожує довічне ув’язнення, тож, можливо, він погодиться співпрацювати й заговорить.
— Програма із захисту свідків? — запитав Пачеко.
— Це ваша гра, тож, думаю, правила ви знаєте.
Луна повернувся на місце, відсунув папери ще далі, потер очі так, наче відчув раптову втому, й почав:
— Послухайте, ось яка у нас проблема. Наш бос в офісі у Джексонвіллі. Ми можемо порекомендувати, але рішення приймає він. Частина нашої роботи полягає у підрахунку потрібної кількості агентів і годин, які підуть на це розслідування. Сказати по правді, це завжди даремне витрачання часу, бо наша ціль постійно зміщується і тому неможливо передбачити, куди приведе нас розслідування. Але правила є правила, і, як би там не було, це федеральний уряд. Отже, бос перегляне наші рекомендації. Просто зараз він особливо не переймається історією з хабарами в індіанському казино. Не думаю, що його надто вразить аварія, яка може виявитися чимось іншим. Останнім часом ми переважно боремося з тероризмом. Весь свій час витрачаємо на пошуки таємних угруповань, американських підлітків, які листуються із джихадистами, і звичайних ідіотів, що намагаються зібрати інгредієнти для виготовлення бомби. Загалом, скажу я вам, у світі відбувається багато поганих речей. Нам не вистачає працівників, часто виникає відчуття, що ми не встигаємо. Ми ніколи не зможемо забути, що спізнилися на двадцять чотири години одинадцятого вересня[2]. Це наш світ. Ми постійно перебуваємо у напрузі. Вибачте за цю промову.
Якийсь час усі мовчали. Майкл порушив тишу:
— Ми розуміємо, але організована злочинність нікуди не зникла.
Луна усміхнувся й відповів:
— Звісно. Правду кажучи, я думаю, що це справа якраз для ФБР, але не впевнений, що наш бос із цим згодиться.
— В такому разі виникає справедливе запитання: якими будуть ваші рекомендації? — поцікавилась Лейсі.
— Запитання справедливе, але зараз я відповісти не можу. Ми візьмемо ще кілька днів на роздуми, потім спрямуємо наш висновок у Джексонвілл.
Лише поглянувши на Луну, можна було не сумніватися, що він не хоче брати в цьому участі. Натомість Пачеко усіляко демонстрував, що уже готовий схопити свій значок і бігти допитувати свідків. Хан не виявляв жодних емоцій.
Лейсі зібрала папери і склала їх у стос. Зустріч закінчилася.
— Дякую, що вислухали. Ви приділили нам достатньо часу. Ми продовжимо наше розслідування і будемо чекати на вашу відповідь, — сказала вона.
З офісу детективи виходили в супроводі Пачеко, потім разом спускались у ліфті; він вочевидь прагнув провести з ними якомога більше часу. Майкл пильно спостерігав за ним. Опинившись в автівці наодинці з Лейсі, зауважив:
— Не мине і двадцяти чотирьох годин, як він тобі зателефонує, але не у справі казино.
— Схоже на те, — відповіла Лейсі.
— Ти гарно там попрацювала.
Розділ 25
Чітко, як годинник, рівно о дев’ятій секретарка постукала у двері й, не діждавшись відповіді, поклала ранкову пошту на стіл Лейсі. Дівчина усміхнулася й подякувала. Пошту вже перебрали, забрали весь мотлох і відклали його на макулатуру. Таким чином, залишилося шість листів, адресованих Лейсі; на п’ятьох із них була адреса відправника. Ще один лист мав трохи підозрілий вигляд, тож його вона й відкрила першим. Текст був написаний нерозбірливим почерком:
Для Лейсі Стольц. Це Вілтон Мейс. Я намагався вам подзвонити, але ваш телефон не відповідає. Мені потрібно з вами поговорити якнайшвидше. Мій номер телефону 555-996-7702. Я зараз у місті, чекаю.
Вілтон
Лейсі швидко подзвонила за вказаним номером з робочого телефону. Вілтон відповів, і вони трохи поспілкувалися. Чоловік зупинився у готелі за три квартали від Капітолію, він був там від учора і чекав на її дзвінок, а також хотів зустрітися віч-на-віч. В нього була важлива інформація. Лейсі запевнила, що уже їде, й негайно переказала зміст розмови Гейсмеру, чия надмірна опіка її уже дратувала. Він не заперечував, все-таки ця зустріч відбудеться у багатолюдному готелі в центрі міста, тож це не повинно бути небезпечним. Гейсмер наполягав, щоб Лейсі інформувала його про усі поїздки чи інтерв’ю, пов’язані зі справою Макдовер. Дівчина пообіцяла, але дуже сумнівалася, що зможе дотримати слова, навіть попри те, що бажання ризикувати у неї серйозно поменшало.
2
Терористичний акт 11 вересня 2001 року (також відомий як 9/11) — серія скоординованих терористичних атак ісламської організації «Аль-Каїда», яка була здійснена на території США за допомогою пілотованих літаків. У результаті нападу загинуло 2996 людей.