— Який жахливий спосіб заробити кілька баксів.
— Мені це набридло. Красти в індіанців набагато приємніше.
Лейсі сиділа на килимку для йоги і, незважаючи на біль, намагалася виконати нахил вперед — основну вправу, яку вона робила роками до аварії. Дівчина сиділа, витягнувши ноги перед собою на підлозі, вона вже майже дотягнулася до кінчиків пальців ніг, як раптом задзвонив одноразовий телефон Кулі на кавовому столику. Останнім часом Лейсі завжди тримала телефон поблизу й навчилася на нього не зважати. Проте зараз, почувши дзвінок, вмить забула про йогу і схопила мобільний.
— Я телефоную, щоб дізнатися як ти, Лейсі, — сказав Кулі. — Від Маєрса нічого не чути. Не те щоб я чогось чекав, але однаково хвилююсь. Копи у Кі-Ларго шукають його, та Маєрса вже і слід прохолов. Якийсь банк забрав його човен кілька днів тому. Я щойно розмовляв із «кротом». У нього теж новин немає, за винятком того, що наша дівчинка бачилась із Дюбосом сьогодні для щомісячної передачі готівки.
— Звідки йому це відомо? — запитала Лейсі. Щоправда, вона була не єдиною, кого це цікавило.
— Можливо, настане день, коли ти зможеш запитати його про це особисто. Я не знаю. Знаєш, Лейсі, якщо погані хлопці змогли знайти Маєрса, то й мене розшукають. Я дуже боюсь. Останнім часом не засиджуюсь на одному місці, на зміну одному дешевому готелю приходить інший, і, якщо чесно, це дуже вимотує. Завтра я відправлю тобі пакунок із черговим одноразовим мобільним і номером телефону. Це номер телефону, який зараз у «крота». Ми змінюємо його щомісяця. Якщо зі мною щось станеться, зателефонуй.
— Нічого з тобою не станеться.
— Приємно чути, але ти не знаєш, про що говориш. Маєрс теж вважав себе розумним.
— Це так, але він підписав скаргу своїм іменем. Погані хлопці не здогадуються, що ти маєш до цього стосунок.
— Я в цьому не впевнений. Та як би там не було, мені час бігти. Будь обережною, Лейсі.
Дешевий телефон замовк, та Лейсі не могла відвести від нього погляду, очікуючи чогось більшого.
Розділ 33
Із приходом осені готель «Хвиля серфера» готувався до щорічної навали канадців. У фойє було малолюдно, а в басейні та на стоянці практично нікого. Клайд Вестбей зайшов у ліфт, щоб швиденько піднятися на третій поверх і поглянути, як відремонтували деякі номери. За мить до того, як двері зачинилися, в кабіну увійшов чоловік у шортах і сандалях і натиснув кнопку з цифрою «6». Коли ліфт почав підніматися, він звернувся до Клайда:
— Чи не приділите ви мені кілька хвилин, містере Вестбей?
Клайд оглянув його з голови до ніг і запитав:
— Ви зупинилися в цьому готелі?
— Так, у номері люкс «Дельфін». Він заброньований на Еллі Пачеко, ФБР.
Поки Еллі діставав значок, погляд Клайда зупинився на його сандалях.
— Що ФБР робить у моєму готелі?
— Сплачує завищену ціну за посередній люкс. Ми тут, щоб поспілкуватися з вами.
Ліфт зупинився на третьому поверсі, але Клайд із нього не вийшов. В кабіну також ніхто не увійшов. Двері зачинилися, і ліфт продовжив шлях угору.
— Зараз я трохи зайнятий, — сказав Вестбей.
— Ми також. Кілька запитань — це все.
Вестбей знизав плечима і вийшов разом із Пачеко на шостому поверсі. Він пройшов за ним і почекав, доки той відчинить люкс «Дельфін».
— Як вам мій готель? — поцікавився Клайд.
— Посередньо. Обслуговування номерів паскудне. Вранці я знайшов таргана в душі, мертвого.
У просторій кімнаті сиділи ще троє джентльменів, усі в шортах і сандалях, та молода леді, яка мала такий вигляд, ніби збиралася пограти в теніс. Чоловіки були з ФБР. Жінку звали Реббека Вебб, вона працювала помічницею прокурора США.
Вестбей роззирнувся довкола й зауважив:
— Мені щось не надто подобається це маленьке зібрання. Гадаю, я можу виставити вас із мого готелю.
— Звісно, ми з радістю поїдемо звідси, але тільки з вами. Ми проведемо вас у наручниках просто через центральний вхід — така процесія потішить ваших гостей і працівників. Можливо, навіть сповістимо місцевих репортерів, — сказав Пачеко.
— Мене заарештовано?
— Так, за вбивство.
Обличчя чоловіка зблідло, а ноги підкосилися. Він вхопився за спинку стільця і впав на нього. Агент, якого звали Хан, подав йому пляшку води, і Вестбей випив її одним духом, аж вода стікала по підборіддю. Він важко дихав і переводив погляд з одного агента на іншого, не в змозі повірити тому, що це відбувається з ним. Невинувата людина уже давно почала б протестувати і заперечувати.
Нарешті Клайд спромігся пробурмотіти:
— Мені це, мабуть, сниться.
Але це був не сон, хоча відтепер життя Вестбея дійсно перетворилося на справжнє нічне жахіття.
Реббека Вебб поклала йому на коліна якісь папери і пояснила:
— Ось обвинувальний акт, скріплений печаткою та ухвалений судом присяжних вчора у Таллахассі. Вас звинувачують за статтею «умисне вбивство», що передбачає вищу міру покарання. Вбивство Г’юго Хетча було злочином, скоєним на замовлення, а це обтяжуюча обставина, й за таке призначають смертну кару. Плюс крадена вантажівка, яку ви придбали за готівку, перетнула межі штату. Не надто розумно.
— Я цього не робив, — Клайд ледь не плакав. — Присягаюсь...
— Ви можете присягатися чим завгодно, Вестбей. Це вам не допоможе, — сказав Пачеко з удаваним співчуттям.
— Я вимагаю адвоката.
— Добре. Ми знайдемо вам його, але спершу владнаємо всі формальності. Давайте сядемо он за той стіл і трохи поговоримо.
Стіл був маленький і круглий, обабіч стояли два стільці. Один із них зайняв Вестбей, Пачеко сів навпроти. Хан і двоє інших агентів стали за Пачеко — така демонстрація сили лякала, незважаючи на те, що всі вони були у футболках, шортах і з блідими ногами.
— Наскільки нам відомо, раніше у вас не було судимостей, правильно? — почав Пачеко.
— Так.
— Це ваш перший арешт?
— Нууу, так.
Думати було важко. Чоловік був спантеличений і блукав поглядом по обличчях присутніх.
Пачеко повільно й чітко зачитав Вестбею його права, тоді передав йому аркуш паперу з надрукованою версією прочитаного. Клайд почав подумки читати, похитуючи головою; його обличчя було вже не таким блідим. Він поставив підпис ручкою, яку завбачливо подав Пачеко.
— У мене є право на телефонний дзвінок? — запитав Вестбей.
— Звісно, але мушу вас попередити, що ми прослуховували ваші телефони останніх три дні. У вас є щонайменше два мобільники, тож якщо ви скористаєтеся одним із них зараз, ми почуємо кожне слово.
— Що, справді? — запитав Вестбей з недовірою.
Міс Вебб дістала ще папери і поклала їх на стіл.
— Ось ордер на встановлення прослуховування, підписаний суддею магістрату США.
— Схоже на те, що ви користувалися iPhone для більшості особистих дзвінків. Рахунки за вашу Nokia сплачує готель, цей телефон ви використовуєте в робочих цілях, а також для дзвінків вашій подружці Теммі Джеймс, яка колись працювала офіціанткою в «Хутерсі»[5]. Гадаю, ваша дружина не знає про міс Теммі, — сказав Пачеко.
Клайд відкрив було рота, але нічого не зміг вимовити. Невже те, що хтось дізнався про Теммі, вразило його більше, ніж звинувачення у вбивстві? В будь-якому разі, зараз усе почуте краяло йому мозок.
Пачеко, який насолоджувався цим моментом, продовжив:
— І, до речі, ми також отримали ордер на прослуховування телефонів Теммі. Вона спить іще з хлопцем на ім’я Берк і з якимось Волтером, хоча можуть бути й інші. Проте вам потрібно забути про Теммі, тому що ваші шанси ще коли-небудь доторкнутися до її теплого тіла мізерні.
Десь із глибини горла Вестбея вирвався приглушений, схожий на відрижку звук, і лише один агент здогадався, що він означає. Він схопив пластикове відро для сміття і простягнув його чоловікові за словами: «Ось, бери». Той відвернувся і почав голосно блювати. Кров ударила йому в обличчя, він кашляв і хрипів, поки, нарешті, не спромігся виблювати увесь вміст шлунку. Всі присутні в цей час відвернулися, але не змогли сховатися від огидних звуків. Коли весь сніданок опинився на дні відра, Вестбей витер рота долонею. Він не піднімав голови і тільки стогнав протяжно, ніби скавчав. Агент дав йому вологий рушник, і Клайд іще раз витер рота. Врешті-решт, він сів прямо і стиснув зуби так, ніби відчув приплив сил і був готовий до прибуття загону швидкого реагування.
5
Англ. Hooters — торгова марка американських приватних мереж бресторанів — ресторанів із офіціантками, вбраних зазвичай у короткі шорти і відкриту майку з акцентом на бюст.