Інґа зростала білявою дитиною, любила усміхатися, та мати вважала її «жахливо впертою». Вона згадувала, що першу прочуханку отримала через те, «що навмисно кинула на підлогу авторучку матері»{177}. У неї залишилися лише розпливчасті спогади про батька. Не лише тому, що Антон помер, коли доньці було чотири, а й за життя він довго бував відсутнім, бо відпочивав у різних шпиталях і санаторіях. Навіть вдома він часто здавався меланхолійним і глибоко замисленим.
І все-таки Інґа згадувала про свою «близькість» до батька і про його «ласкавість та цілковиту відданість своєму маленькому білявому бісеняткові». Одного вечора Ольга пішла в оперу, а Антон лишився вдома. Тоді Інґа, злякавшись темряви, прийшла у ліжко батька, в якому вони разом сховалися під ковдрою до повернення мами. Як вона згодом зізналася, ці кілька згадок не були «чимось великим, але хоча б чимсь»{178}.
Набагато чіткішим в її пам’яті залишився день у 1917 році, коли її батько помер. На похороні в Інґи було ясне враження, ніби вона бачила тата, який ховався за пологом. Ольга не взяла доньку на цвинтар, лишивши її вдома з нянею. Вона згадувала, як мама повернулася «вся в чорному» і плакала{179}. «Я сказала їй: “Не плач, в тебе є я”»{180}.
Розділ 13
«Дивна птаха»
Незабаром по смерті Антона Петерсена у 1917 році Ольга поклялася у своєму щоденнику виховати Інґу кимось особливим і допомогти їй вдало вийти заміж. Це стане її основною метою в житті. Майже 40-річна удова, вона не бажала шукати іншого чоловіка. Інґа залишиться єдиною дитиною Ольги, зосередженням усіх її сподівань і мрій.
Так само, як вони з Антоном намагалися мандрами подолати його хворобу, тепер вдова подорожувала разом із донькою, щоб дати собі раду з горем. Наче від самотності можна було б утекти. Постійні вояжі також вписувалися у плани Ольги зробити з Інґи виняткову жінку.
Може здатися дивним, що Ольга мандрувала з дитиною в той час, як більша частина Європи здригалася від війни. Але абсурдність Першої світової війни полягала в тому, що життя більш-менш минало в нормальному руслі за кілька десятків кілометрів від фронту, доки мільйони чоловіків помирали там в окопах. Символом сказаного вище може послужити британський газетний кіоск, на вітринах якого опинилася ця гротескна дуальність у березні 1917 року:
«ПІД ІПРОМ ТРИВАЄ БИТВА.
ОСТАННІ НОВИНИ — ПЕРЕГОНИ У ҐЕТВІКУ»{181}.
Офіційно Данія лишалася нейтральною, але її близькість до Німеччини означала, що данці докладали величезних зусиль для уникнення конфлікту зі своїм могутнім сусідом. Вони дозволили німцям замінувати свої води задля захисту від британського підводного нападу, крім того, Данія надавала допомогу у піклуванні про військовополонених у Німеччині (і будь-де), щоб позбавити зубожілих бійців витрат і забезпечити їм гідне ставлення.
Можливо, побачені Інґою в Німеччині хаос і злидні наприкінці війни і після укладення гіркого миру принаймні частково пояснюють у подальшому її первісну позитивну оцінку нацистів, які хоча б ззовні дали країні порядок і достаток.
Упродовж чотирьох років після смерті Антона Інґа з матір’ю невтомно мандрувала Англією, Францією, Німеччиною, Італією і Швейцарією. Вони піднімалися в Альпи, каталися на віслюках на французькому півдні і насолоджувалися вечерями у різних дорогих готелях. Ольга тягнула маленьку доньку з одного музею чи замку до іншого, розповідаючи про місцеву історію та культуру.
Інґа вже говорила англійською і данською; тепер вона вчила німецьку та французьку. Але важливішими стали отримані нею знання, як добре почуватися в постійному русі, пристосовуючись до різних місць і культур, і жити із певною часткою хаосу. Ці безперервні мандрівки також, напевно, продемонстрували Інзі, що бажано колись мати постійний дім.
Інзі особливо сподобалося у Парижі, де вона потоваришувала із данською дівчиною, влучно названою Франс Еллеґаард, яка брала там уроки гри на фортепіано. Коли Інґа почула, як Франс грала на концерті (Еллеґаард продовжила навчання і згодом зробила видатну кар’єру піаністки), то дала собі слово, теж навчитися так грати[10]. Вона заздрила, що у маленької дівчинки двоє батьків, і що та після навчання поверталася до одного й того самого дому. Інґу виснажили ці подорожі. Тож 1921 року, якраз перед її восьмим днем народження, вони з Ольгою повернулися у Данію, де Інґа пішла до школи. Однак подорожі щоразу поновлювалися на літніх канікулах{182}.
10
Подібно до Інґи, репутацію Еллеґаард також було підважено під час війни. Вона ще підлітком стала відомою піаністкою, даючи концерти по всій Європі, під час яких й зауважили її інтерпретації Шопена та Римського-Корсакова. Після окупації нацистами Данії, Еллеґаард змусили грати в Берліні, бо данських виконавців зобов’язали співпрацювати з німецькими культурними інстанціями. 1943 року Еллеґаард дозволили поїхати до нейтральної Швеції, де вона залишалася до кінця війни. Коли вона по війні спробувала повернутися, то з’ясувала, що її звинувачують у співпраці з нацистами і вдома їй не раді. Вона вийшла заміж за фінського артиста і викладала в Академії Сібеліуса. Померла у Фінляндії у 1999 році.