Мабуть, зауваживши вираз жаху на обличчі Інґи, Гіммлер швидко провів її тюрмою, показавши чистоту скрізь при переповнених камерах, але підкреслив, що незабаром в’язням дадуть більше місця. «Чи я тоді передбачала газові камери? Точно ні», — згадувала Інґа, хоча вже існували й інші ознаки звірств нацистів{342}.
Перші концентраційні табори відкрили у 1933 році. Згодом Інґа казала, що ані вона, ані звичайні німці не розуміли, що в них відбувається. «Люди розуміли, що є щось підозріле, що коїться щось погане, — зазначала вона. — Але ніхто нічого не питав. Бо всі знали — якщо спитаєш, сам завтра зникнеш. Це всі помічали на прикладі арештів сусідів». Багато років по тому Інґа пригадала, як їхала в автобусі повз споруди, які виявилися, як вона дізналася згодом, концентраційним табором. Коли вона голосно і здивовано спитала: «Що це там?», інші пасажири «приклали пальці до вуст, наче показуючи “не говори про це”»{343}.
Страх був так само всюдисущий, як і повітря. «Раптом вночі ви чули гудок машини і молилися Богу, щоб це приїхали не по вас, — згадувала Інґа. — Тож ви не питали: “Що сталося з моїм сусідом? Він більше тут не живе”»{344}. Але це були її спогади через 30 років після війни, коли знання історії додало їм певної форми. Майже немає свідчень того, що саме в ті часи її надто переймало бачене нею навкруги.
Перш за все, малоймовірно, що Інґа стала свідком, як вночі скручували її сусідів. Свою владу терору нацисти зміцнювали повільно, і це було однією з причин, чому вона не викликала гострішої реакції суспільства. Першими забрали політичних ворогів Гітлера, а не євреїв чи представників іншої етнічної або релігійної меншості. Цими ворогами переважно були комуністи або, як писав журналіст та історик Отто Фрідріх, «мерзенні типи», чия смерть або зникнення «не спричинили великої жалоби»{345}. Під час нацистської чистки 1934 року, що отримала назву «Ночі довгих ножів», загинули сотні, але тоді в Німеччині й за кордоном побутувала думка, що Гітлер у такий спосіб очищує свою партію, позбавляючи її найодіозніших екстремістських елементів, хай і через вбивства.
Поки дехто, безумовно, жахався арештами і вбивствами людей за їхні політичні погляди, значна частина жалілася через втрату особистих свобод, звичних у Веймарській республіці. Один нацистський жарт свідчив, що одну свободу все-таки не було втрачено, — «свободу померти з голоду». Як зазначав журналіст Уїльям Ширер, Гітлер не просто ліквідовував своїх опонентів, а «знищував минуле з усіма його провалами і розчаруваннями»{346}.
Нацисти не цуралися того, що робили. На відміну від сталінського Радянського Союзу, гітлерівська Німеччина була відносно відкритим суспільством. Гості, включно із журналістами і дипломатами, не могли відвідувати військові заклади або концентраційні табори, та, з іншого боку, їм дозволялося перебувати поруч. Існувало багато такого, що хвилювало, наприклад, переслідування євреїв, що зростало, але для Німеччини антисемітизм не видавався чимось новим, тож ніхто не міг уявити, що такі переслідування переростуть у фізичне тотальне винищення. Крім того, розмежування рас у 1930-х роках практикували і в інших частинах світу, включно, як зазначали нацисти, з Америкою, з її законами Джима Кроу, особливо, але не лише, на півдні.
Переслідування євреїв почало лякати іноземців тому, що серед раптово зниклих із суспільства були деякі дуже відомі громадяни Німеччини. Навіть серед вищого класу з’явилися нові правила соціальної взаємодії. Відколи у 1935 році прийняли Нюрнберґські закони, що забороняли шлюби між євреями і неєвреями, Інґа взяла інтерв’ю у актора Ґустава Фрьоліха — зірки фільму Фрітца Ланґа «Метрополіс», одруженого з єврейською оперною співачкою з Угорщини Ґіттою Алпар[28]. Інґа згадувала: «Я насмілилася поставити надзвичайно підступне запитання: чи він все ще одружений із Ґіттою Алпар». Фрьоліх підтвердив, що розлучається з нею, але наполіг, що це не через її походження. «В шлюбі є й інші проблеми, крім расового питання»{347}, — сказав він.
Запитання Інґи і відповіді її візаві були відвертішими, коли вона брала інтерв’ю у наступника Леветцова на посаді шефа поліції, набагато войовничішого графа Вольфа-Генріха фон Геллдорфа. Він хвалився Інзі, що злочини скоротилися вдвічі після приходу нацистів до влади, переважно завдяки обмеженням євреїв[29]. «Тож ви ненавидите євреїв?» — спитала Інґа і зазначила, що Геллдорф відповів із «чарівною хлопчачою усмішкою: “Я завжди був антисемітом, і глибоко переконаний, що євреї стали причиною нашої поразки… Знаю, що іноземці дивляться на нас, як на варварів, але це тому, що вони не постраждали від них так, як ми”»{348}.
28
Поки ми намагаємося розібратися, була чи ні Інґа антисеміткою (як згодом припускали ті в Америці, хто підозрював її у шпіонажі), цікаво зазначити, що в книжці Бо Лідегаард «Земляки», опублікованій 2013 року, зауважено, що данці були єдиним народом з окупованих нацистською Німеччиною, який категорично відмовився співпрацювати у депортації євреїв. У Данії кількість євреїв була відносно малою, але данський рух спротиву врятував приблизно десять тисяч життів.
29
Попри свій войовничий антисемітизм і минуле в СС, Геллдорф відсторонився від нацистів навіть вже за часів своєї роботи на посаді голови поліції, і його розстріляли за участь у невдалому заколоті проти Гітлера в липні 1944 року. Це стало сюжетом фільму з Томом Крузом «Операція “Валькірія”» (2008).