У 1935 році, коли Інґа брала інтерв’ю в Гітлера, це було не так. Хоча зневага Томпсон до нього і виявилася поширеною реакцією, існувало чимало спостерігачів, які вважали Гітлера чарівним і думали, що світові є чому повчитися у нацистському експерименті, що підняв з колін Німеччину.
Інґа мала скромнішу мету. «Я не хочу політичного інтерв’ю, — сказала вона Ґеббельсу. — Я нічого не знаю про міжнародні стосунки, просто прагну довідатися якісь деталі про самого фюрера»{363}. З цією особистою метою вона знала, що інтерв’ю з Гітлером зробить їй кар’єру. Воно покаже, що Інґа — серйозна журналістка, хоч і не планує серйозної розмови. У своєму намаганні зрозуміти особу Гітлера і його широковідомі примхи на кшталт вегетаріанства вона не шукала відповідей на причини війни, яка ще не почалася, і Голокосту, до якого ще лишалися роки.
Інґа просто бачила Гітлера знаменитістю, людиною, цікавою для неї та її читачів, на кшталт зірки кіно. Такий тип прихованої політичної журналістики поширений і нині, але у 1930-х він був новим. Інґа несвідомо намагалася вибудувати нову форму своєї професії, в якій до політиків ставилися як до певного роду селебріті, але її підхід не відображав, як змінювалися стосунки між політикою і розвагами публіки. У загальному сприйнятті кінохроніки, яку крутили разом із фільмами, а також виступів політиків перед чи одразу після популярних розважальних програм, стиралися межі, і нацисти допомагали цьому.
У нарисі про культурне життя Берліна Інґа описала частину фільму Лені Ріфеншталь «Тріумф волі», який викликав «найбільшу сенсацію», коли вийшов у березні 1935 року, — того самого місяця Інґа приїхала до столиці Німеччини. Використовуючи різні новаторські прийоми, Ріфеншталь за підтримки Гітлера і Ґеббельса показала великий минулорічний з’їзд нацистської партії в Нюрнберзі. Інґа долучилася до критиків з усього світу, які у захваті називали стрічку «невимовною», зазначивши, що вона залишила її «захопленою, обеззброєною і… переконаною» у тому, що Німеччина переживає відродження. Однак додала: «Це пропагандистській фільм, тому його не продадуть за межами Німеччини — на жаль»{364}. Хоча Інґа і не помилилася у тому, що «Тріумф волі» не збере каси в прокаті за кордоном, однак він отримав кілька нагород на міжнародних кінофестивалях, навіть у Парижі![30]
Ці нові прийоми в кіно підігріли зовнішній ентузіазм Інґи до «нової Німеччини», і вона продовжила набридати Ґеббельсу з проханнями про інтерв’ю з Гітлером. «Я все організую», — пообіцяв той. Через кілька тижнів, перебуваючи у Копенгагені, вона отримала телеграму такого змісту: «Бажану вами справу можна зробити в Берліні». Інґа сповістила про успіх редактора Berlingske Tidende, який доти не вірив, що ексклюзивне інтерв’ю з Гітлером таки відбудеться, і наступного ранку, 17 жовтня, полетіла до Берліна.
По прибутті вона подзвонила Ґеббельсу і їй повідомили, що інтерв’ю з фюрером відбудеться за кілька днів. Тож Інґа пішла за покупками. Коли вона того вечора, близько шостої, повернулася до готелю «Adlon», ошелешений портьє сказав їй, що за останні три години ад’ютант Гітлера дзвонив кожні десять хвилин, розшукуючи її. Інґа миттю зателефонувала в Рейхсканцелярію, і ад’ютант повідомив, що та щойно упустила можливість повечеряти з фюрером, бо він уже поїв. (Гітлер жив і працював у Рейхсканцелярії зі зловісним бункером на найнижчому поверсі). Хоча Інґа і не бажала вечеряти лише морквою та шпинатом, її пригнітила ця втрачена можливість — але лише на мить. Вона почула знайомий голос у слухавці. Це був Гітлер. Ад’ютант повернувся і сказав: «Фюрер каже, що ви можете приїжджати зараз»{365}.
Під час поїздки з готелю (Гітлер прислав лімузин «мерседес» з ескортом СС) Інґа намагалася зібратись з думками[31]. Хоча вона вже шість місяців планувала (і хвалилася), що отримає це інтерв’ю, вона не дуже готувалася, хоча й припускала, що їй надішлють завчасне запрошення. Поки що в машині вона розмірковувала, про що говорити, і перше запитання у неї з’явилося до самої себе: як привітатися з фюрером?
Розділ 27
«Він одразу вам сподобається»
Приїхавши до Рейхсканцелярії, Інґа одразу помітила, що есесівські охоронці перед входом на Вільгельмштрассе були «найстрункішими і найгарнішими [солдатами] в усій Німеччині». Після перевірки документів вони відчинили масивні залізні двері і передали Інґу офіцерові, який провів її через лабіринт довгих коридорів нагору мармуровими сходами, до кабінету Гітлера. Завдяки товстому червоному килиму кроки не відлунювали, і вся атмосфера здалася Інзі «приглушеною». Меблі і двері були з «благородного» темного дерева, а на стінах висіли портрети відомих німецьких достойників і німецькі сільські пейзажі{366}.
30
«Тріумф волі» мав колосальний вплив. Побачивши шедевр Ріфеншталь, американський режисер Френк Капра переконався: «Нам не виграти цієї війни». Але згодом Капра додумався використати кадри з нацистської пропаганди у своїх випусках під назвою «Чому ми б’ємось», щоб продемонструвати американським солдатам той фанатизм, проти якого вони вели війну. (Mark Harris, Five Came Back: А Story of Hollywood and the Second World War [New York: Penguin Press, 2014], стор. 141-42).
31
Згодом у переданих ФБР плітках Інґа начебто каталася Берліном «у величезній урядовій машині зі щільно закритими фіранками». Цим намагалися ствердити, що вона була маріонеткою нацистів і, ймовірно, завинила ще й розпустою на задньому сидінні лімузину. (Звіт Л. Б. Ніколса в листі до містера Толсона, 19 лютого 1942 року, ФБР).