Насправді ж фюрер взагалі міг це не помітити, бо його відволікало розчарування від несподіваного програшу німкень американкам в естафеті 4 x 100, коли одна з них випустила естафетну паличку. Засмучений Гітлер спростував свою репутацію жорстокого вождя, пославши нещасній спортсменці та решті німецької команди як розраду «авто, напхане квітами»{401}.
Інґа повернулася до Копенгагена і кілька тижнів пропрацювала над інтерв’ю з Гітлером. Спершу матеріал з’явився 5 вересня 1936 року на першій шпальті Berlingske Tidende, але згодом його передрукували «по всій Європі», що, як згадувала Інґа, принесло їй «кругленьку суму, але не захмарну». Хоча вона й казала, що в інтерв’ю не було «нічого особливо сенсаційного», його наполегливо розкручували видання, які вирішили передрукувати матеріал{402}.
«Гер Гітлер, лідер німецького народу, рідко так вільно повіряє світові свої приватні думки і мрії, як у цьому чудовому інтерв’ю», — захоплювалася лондонська поважна Sunday Dispatch, називаючи Інґу «блискучою молодою данською журналісткою і кінозіркою». Матеріал Інґи у численних виданнях з’являвся в супроводі її надзвичайно гламурного портрета, в модному широкополому капелюсі, і з поглядом, спрямованим вдалечінь, у театральній позі, наче справжня Бренда Старр[35]. Вона «взяла інтерв’ю у більшості європейських знаменитостей для данських газет», писало видання, прикрасивши резюме Інґи додатком того, що вона була «дуже близькою подругою» дружини Германа Ґьорінґа{403}.
Інґа задоволено писала, що як і десять місяців тому, Гітлер усе ще «надзвичайно легкий у спілкуванні» (думка, яку не так багато репортерів могли з нею розділити){404}. Інґа була права: в інтерв’ю не було нічого сенсаційного. Гітлер тішився з того, як чудово Німеччина прийняла Олімпіаду. Кореспондент New York Times відзначив, що чужинці після Ігор нерозважно вважали, що Німеччина — «щаслива й успішна нація поза межами уяви, що Гітлер — один із найвидатніших політичних лідерів сьогодення і що самі німці — гостинний, цілком мирний народ, який став жертвою наклепів й який заслуговує найкращого, що може дати людям цей світ»{405}. Позаяк німецькі атлети взяли більше нагород, ніж будь-хто інший, багато національних олімпійських комітетів, включно з американським, заприсяглися наслідувати серйозніший підхід нацистів до спорту.
Інґа знову зосередилася на темах, які її цікавили, особливо на ролі жінок у нацистській Німеччині. Коли вона зауважила, що нацистська філософія відводить жінкам місце лише вдома, біля дітей, Гітлер дав їй відповідь, яка відрізнялась від озвученої раніше. «Як же ви неправі! — сказав він. — У нас багато жінок, які працюють на високих посадах. Ні! Ми точно не збираємося відсторонювати жінок від роботи, але хочемо, щоб вони працювали так, щоб не втратити своєї сексуальності». Так, Гітлер сподівався, що у кожної жінки буде багато дітей, але нічого поганого він у цьому не бачив. «Звісно, найбільше щастя в житті — це створення молодої пари, яка одружиться і дбатиме про своїх дітей»{406}.
Гітлер не мав власних нащадків, утім обожнював молодь, підкреслюючи, що «лише оптимісти пишуть історію», а найбільшими оптимістами є саме молоді люди. Вони «завжди переповнені ідеями», — сказав Інзі Гітлер. «Усі мої плани я склав у юності. Навіть великі автобани, які ми зараз будуємо, були у моїй уяві п’ятнадцять років тому». Він заявив, що позаяк має так багато планів, то потребує миру в Європі, щоб їх всі здійснити. Він зауважив прозорливіше, ніж уявляв (чи сподівався): «Напевно, я не доживу до здійснення всіх наших проектів, але наступне покоління працюватиме над ними. Я ж зроблю, що зможу»{407}.
У матеріалі Berlingske Tidende було безсоромне зізнання Гітлера в тому, що німці його обожнюють. Це вирізали в перевиданих версіях інших європейських видань. «Думаю, вони мене люблять, — сказав він. — Якщо ви хоч трохи побули б на моєму місці, думаю, ви б це зрозуміли. Ці тисячі на вулицях, які знову і знову чекають, щоб привітати мене, їхній ентузіазм, їхні вигуки, вирази їхніх облич. Це неможливо робити за командою. Це має бути справжнім. Це справжнє!». Інґа спитала, чи в нього є таємне бажання, беручи під увагу, що народ його вже обожнює. «Я хотів би подорожувати, — відповів він. — На жаль, схоже, у мене ніколи не буде на це часу»{408}.
Так завершилося останнє інтерв’ю, яке Інґа підготувала як закордонна кореспондентка в Німеччині, бо подорожі були її майбутнім. Незабаром повертався Фейош, і вона збиралася приєднатись до нього у наступній мандрівці до іншого кінця планети. Але спершу їй треба було швидко залишити Німеччину, бо вона постала перед вибором: стати шпигункою чи потрапити під арешт.