Звісно, це сумнівна історія, з якої Інґа хотіла зробити макабричний жарт, але вона демонструє ті змішані почуття, які були в неї до тубільців. З одного боку, вони їй дуже подобалися. Такі щирі і добрі, вони випромінювали невинність втраченого раю. Але Інґа тоді все ще була дуже юною і просякнутою європейською цивілізованістю, з почуттям власної вищості, притаманним їй за будь-яких обставин.
Жорстокий норов людей Ніасу майже завжди відлякував мандрівників, тож тубільці виробили власну унікальну культуру і мову[38]. Інґу дивувало, що їхні хижі розташовувалися на високих палях серед дерев, тому села знизу здавалися майже непомітними. Вона зауважила, що єдиний шлях до такого житла пролягав вгору по дошці з надрізами, якою не міг вилізти жоден з європейців. Але аборигени з їхніми «чіпкими ногами», як їх називала Інґа, могли піднятися нею зі «швидкістю, якій би й ліфт позаздрив!»{431}
Через цю згадку «чіпких ніг» можна припустити, що Інґа вважала тубільців наполовину тваринами, але фактом є також те, що часто її вражала витонченість тутешніх звичаїв. Вона зауважила, що люди Ніасу не носили нічого, окрім зробленої з кори пов’язки на стегнах, але спершу вони видавалися повністю вдягненими, бо з голови до п’ят їх вкривали татуювання «тонких смужок підігнаних так близько, що позаздрив би й кравець з Бонд-стрит!»{432}
Хоча народи Ніасу й захопили уяву Інґи, але тісніший і корисніший зв’язок встановився у неї з менш войовничим племенем ментавай з острова Сіпора за 320 кілометрів на південь, куди потім вирушив Фейош з командою. На Сіпорі Інзі надзвичайно сподобався п’ятирічний хлопчик ментавай на ім’я Пейпептеоман.
«У нього були великі антрацитово-чорні очі, м’яке темне волосся, чудове золотаво-брунатне тіло і усмішка, що завоювала моє серце з першого погляду на нього», — писала Інґа за кілька років після тієї зустрічі. Вона вразила Пейпептеомана не менше, і, сміливіший за інших дітей, він обережно підійшов до неї за подарунком — яскравою зеленою кулькою на тоненькій паличці. Інґа посадила його на коліна «і жестами намагалася пояснити, що таке карамелька». Пейпептеоман намагався втекти, але вона міцно його тримала, доки він нарешті не лизнув кульку і не усміхнувся{433}.
Зазвичай Інґа носила одяг, що не надто відрізнявся від вбрання чоловіків у їхній команді: штани кольору хакі, чоботи, сорочку з коротким рукавом і крислатий капелюх, що захищав від тропічного сонця. Попри свій дещо андрогінний, на її думку, зовнішній вигляд, вона стверджувала, що ментавайці вважали її «білою богинею» і майстрували на її честь ляльки, в яких солома служила за біляве волосся{434}.
Інґу тішило, що найпростіші задоволення сьогодення ментавайці сприймали як дива, але вона також цілком розуміла, що плем’я не вважає її, Фейоша чи будь-кого з європейців кращими за них. Насправді, хоч її біляве волосся і захоплювало ментавайців, вона усвідомлювала, що це не тому, що вони уявляють її вродливішою за себе — цілком навпаки.
Інґа написала, що її природне біле волосся та шкіра «спантеличували і сердили» Пейпептеомана. «Він несхвально переводив погляд зі своєї шкіри яскраво-брунатного кольору на її — бліду і трохи засмаглу, — писала вона згодом. — Йому явно не подобалася блакить її очей, а наявність її вій та брів руйнували його почуття краси. Фактично, він терпів її лише тому, що вже спробував солодкість карамелі на паличці і вона йому сподобалася»{435}.
Розділ 33
«Насолода очей»
Мешканці Ост-Індії видалися Інзі й Фейошу, як і більшості західних прибульців, надзвичайно привабливими. Опікун Американського музею природознавства В. Дуґлас Бурден у 1926 році відвідав Індонезійський архіпелаг з тієї самої причини, що й Фейош: хотів спіймати комодського варана[39]. Бурден, чиї пригоди буцімто надихнули його друга, режисера Меріана Купера, на «Кінґ Конґа» 1933 року, писав у National Geographic, що на Балі та інших островах Ост-Індії «майже немає худих, сухорлявих людей, яких так багато в Індії. Тут вони майже ідеальні. Скрізь дівчата наче відгодовані куріпки, що прикрашають пейзаж»{436}.
39
Порівняйте, як сильно за останнє століття змінилася філософія охорони навколишнього середовища: експедиція Бурдена спіймала 14 комодських варанів. З них 12 вбили і зробили опудала. Двох інших привезли до Національного зоопарку, де вони швидко померли. Нездатність цих тварин жити в неволі просто означала ще більшу кількість експедицій за ними.