Хоча таке втручання спершу розчарувало, а потім і розгнівало Фейоша, результатом його роботи стала справді зворушлива 67-хвилинна документальна драма «Жменька рису», яку, щоправда, компанія RKO випустила у Сполучених Штатах лише 1951 року під назвою «Джунглі Чанґа»[42].
Це була історія про молоду тайську пару з племені майо. Після весілля чоловік подався в джунглі — закласти рисове поле, але посуха змусила його шукати роботу погонича слонів на плантації у північному Сіамі. Коли ж він повернувся додому, то весь урожай з поля, посадженого ним із дружиною, умістився у жменю рису. Відхиляючись від документалістики, Фейош додав від себе особисто коду, в якій шведська пара легковажно викидає пригорщу рису у сміття після вечірки — ту саму кількість, яку молоде подружжя майо цілий рік намагалося отримати як єдине джерело харчування.
Подібна сцена може видаватися недоладною, але делікатне ставлення Фейоша до неї надає документальній стрічці певного пафосу, притаманного його найвдалішим фільмам на кшталт «Самотніх». На жаль, RKO у своїй версії вирізало цю сцену. Кінознавець Ґрем Петрі назвав це рішення таким, що знищує «центральний мотив чудової роботи Фейоша: всі заслуговують на шанс мати успіх у житті і на щастя, і заперечення чи перешкоджання цьому є образою людської гідності»{457}.
Якщо у своїй роботі режисер і підкреслював цю тему, то у шлюбі він упускав її важливість. Інґа була нещасливою, покинута байдикувати в Гонконзі чи Бангкоку, поки її чоловік мандрував, відкриваючи і досліджуючи речі, про які майже жоден європеєць не знав до того і які вона теж жадала побачити. Розчарована Інґа вже готувалася залишити Фейоша з його роботою. І тоді раптово вони з чоловіком зустріли Акселя Веннер-Ґрена — найбагатшу людину світу, яка змінить їхні життя.
Розділ 35
«Мій чоловік підстрелив її в повітрі»
За кілька років потому Інґа в листі до Джека Кеннеді описувала Бангкок. «Храми там такі різнокольорові і розкішні, що все місто було схоже на одну велику веселку, коли сонце відбивалося від дахів у вигляді драконів, що звивалися і крутилися, тягнулися до неба, наче хотіли його простромити і доторкнутися трону Бога»{458}. У місті, за її словами, розташовано стільки статуй Будди, скільки й мешканців. «Здебільшого вони були із золота, смарагдів чи інших цінних металів або коштовного каміння, — писала вона. — У деяких на обличчях були такі доброзичливі усмішки, наче вони хотіли спитати: “Чому ти в мене віриш?”»{459}.
Формальну лютеранку Інґу завжди заворожувала релігійність, і, здається, вона хотіла б мати її більше і в собі. Вона дивилася, як жінки молилися про шлюб чи вагітність, і бачила бідних, «які виглядали так, наче ніколи в житті не їли» і які подавали милостиню буддійським монахам у помаранчевих одіяннях. «І монах брав подаяння з виразом великої послуги бідним, і вони, милий, справді так і вважали. Це віра», — додала вона{460}.
Всупереч твердженню, нібито їй потрібен відпочинок, Інґа «невтомно ходила містом, купуючи антикваріат. Золоті і срібні вироби багатомісячної ручної роботи неохоче продавали людям, які не вміли її оцінити… Китай такий витончений, що яєчна шкаралупа для порівняння видається товстезною. Лунають гонги, нагадуючи, що колись десь настане судний день»{461}.
Але шопінг і вештання туристичними місцями навіть у такому місті, як Бангкок, що захоплює всі твої почуття, швидко набридли. Щоб задобрити дуже самотню і роздратовану Інґу, Фейош зробив перерву у зйомках на Сіамі і повіз її до Малайзії, де у грудні 1937 року сподівався задокументувати полювання на тигра в джунглях Пенанґу.
Коли вони прибули на місце, звукорежисер Барон Аке Сікстен Лейонхуфвуд впізнав у порту Пенанґу величезну, понад 90-метрову біло-золотисту яхту. Це була Southern Cross, що належала Акселю Веннер-Ґрену і його дружині Марґеріт. Згідно з описом журналу Time{462}, цей пароплав у стилі арт-деко, з його багатою обшивкою деревом, трьома спальнями господарів, парадною їдальнею, багатьма камінами і кришталевими жирандолями, по суті був океанським лайнером.
Веннер-Ґрен придбав Southern Cross два роки тому за два мільйони доларів у Говарда Хьюза, який активно використовував це прекрасне судно для зваблення молодих кіноактрис на початку 1930-х років, коли розривався між авіацією і продюсуванням голлівудських фільмів{463}. Веннер-Ґрен, який, як відомо, залишався вірним Марґеріт, придбав Southern Cross для втамування жаги до подорожей і для якомога довшого перебування в морі, щоб уникнути певних шведських податків на прибутки[43].
42
Інші картини, які Фейош відзняв у своїй азійській експедиції, отримали назви: «Плем’я продовжує жити», «Вік бамбука ментавай», «Син вождя мертвий», «Комодський дракон», «Скоро свято заснування села», «Тамбора» і «Потрібно відпливати».
43
Спадщина Говарда Хьюза і Акселя Веннер-Ґрена так оповита легендами, що навіть точні розміри корабля, який вони обидва колись називали своїм, викликають суперечки. Різні джерела подають різну довжину Southern Cross — від 87 до 97 метрів. Журнал Time вважав, що команда складалася з 315, а не з 30 осіб. («Man of Peace», Time, 29 червня 1942 року, стор. 30).