На той час Інґа шкодувала, що взагалі зустрілася з Веннер-Ґреном, особливо, за її словами, після того, як він запропонував їй один мільйон доларів за те, щоб вона стала матір’ю для його дитини.
Розділ 37
Пропозиція на мільйон доларів
Аксель Веннер-Ґрен зіграв провідну роль у тому, що Інґу прийняли до Колумбійського університету. Згодом погодившись на ексклюзивне інтерв’ю, він допоміг їй влаштуватися у Washington Times-Herald. Марґеріт розтягнула перебування Інґи в Шанґрі-Ла на цілий місяць і старанно намагалася прилаштувати її до Елізабет Арден. І при цьому всьому Інґа вкрай не любила обох Веннер-Ґренів.
Частково ця ворожість пояснювалася впевненістю Інґи в тому, що саме через її зв’язок із Веннер-Ґреном, а не через час, проведений посеред нацистів, ФБР продовжує її діставати. Розрив цього зв’язку став головною причиною, чому Інґа почала замислюватися над розлученням із Фейошем, бо, як вона казала Джекові Кеннеді, «єдине, що вони мають на мене — це те, що мій чоловік працює на Веннер-Ґрена»{483}.
Коли військовий відділ міністерства юстиції у лютому 1945 року попросив ФБР допитати Інґу — «головним завданням було з’ясувати, “чи працювала міс Арвад на Веннер-Ґрена як його особиста шпигунка”»[47] {484}. Інґа наполягала, як і завжди, що її стосунки з Веннер-Ґреном «суто світські», і сказала, що єдиними отриманими від нього грошима була «зарплата» Фейоша на їхньому спільному банківському рахунку, витрачена на перуанську експедицію Фонду The Viking. За її словами, загальна сума склала три тисячі доларів. ФБР вона повідала, що не бачила Веннер-Ґрена з листопада 1941 року, коли вони зустрічалися на вечірці Сіссі Паттерсон[48] {485}.
Неприязнь Інґи до Веннер-Ґрена була такою великою, що вона зробила дещо нехарактерно підле. Під час її нетривалої роботи сценаристкою в компанії MGM у 1945 році Інґа написала сюжет, спираючись на історію Веннер-Ґренів. Якби за ним зняли фільм, то суперечлива, погано прихована біографія Уїльяма Рендольфа Хьорста «Громадянин Кейн» авторства Орсона Уеллса здалася б уособленням витонченості та чесності.
Особливо Інзі не подобалася Марґеріт, яку навіть близькі друзі називали складною. У своєму панегірику на її похоронах у 1973 році один із цих друзів — шведський журналіст Ґуннар Унґер — назвав Марґеріт «ексцентричною, зіпсованою, нетактовною — вона могла бути нестерпною», хоча згодом додав (безумовно втішивши збентежених присутніх), що Марґеріт мала «ауру чарівності, ту свою особливу магію, завдяки якій в її товаристві ніколи не було нудно»{486}.
Цю «особливу магію» Інґа обійшла стороною. У власних записах, які вона робила багато років по тому, розмірковуючи над автобіографією, Інґа описувала Марґеріт «свавільною, вимогливою, безрозсудною», як та змушувала її «не спати аж до півнів: вона пила шампанське, а я слухала її теревені»{487}. У злобному сюжеті Інґи героїня, списана з Марґеріт, — це нереалізована оперна співачка, яка пиляє свого шведського чоловіка, аж він стає одним із найзаможніших у світі і має одну з найбільших яхт. Якщо і при цьому схожості на реальних сучасників не вистачило б, Інґа увела в оповідь шведського бізнесмена, засланого під час війни у Мексику, «де тиняється решта міжнародних покидьків». Похмура історія закінчується смертю єдиного сина подружжя на війні, а також загибеллю чоловіка в авіакатастрофі під час його польоту до Вашинґтона, де він збирався очистити своє ім’я{488}.
Хоча на перший погляд Інґа винуватила той зв’язок із Веннер-Ґреном лише через надокучання їй ФБР, її ворожість до нього була настільки глибоко особистою, отже мусила існувати інша причина, надто з огляду на те, що вона була впевнена у несправедливості звинувачень Веннер-Ґрена у шпіонажі на користь нацистів.
Імовірним поясненням є історія, розказана Інґою кожному зі своїх синів. Вона стверджувала, що Веннер-Ґрен запропонував їй один мільйон доларів за те, щоб вона стала сурогатною матір’ю його дитини за допомогою — це треба підкреслити — штучного запліднення, яке ставало дедалі популярнішим у 1940-х роках{489}. Немає інших підстав вірити у правдивість розповіді, але і незрозуміло, навіщо Інґа вигадувала би все це через багато років.
47
Допит у лютому 1945 року був єдиним, коли Бюро напряму спілкувалося із нею під час свого розслідування її справи, окрім розмови Інґи із агентом ФБР Хардісоном у грудні 1941 року.
48
У звіті ФБР зазначено, що востаннє Інґа бачила Веннер-Ґрена у листопаді 1942 року, але це помилка, бо він не відвідував Сполучених Штатів під час війни після того, як у січні 1942 року опинився у «чорному списку».