За телеграмою Фейош відправив жалісливого листа, в якому грав роль більшої жертви. Він представив себе «клоуном у цьому всьому, тож всі сміються саме з мене. За ці два останні тижні я вже достатньо натерпівся». Фейоша особливо принижувало те, як Уїнчелл написав, що Інґа, а не навпаки, переслідувала Джека. «Якби ти була об’єктом джентльмена, було б краще. Але той факт, що ВІН є об’єктом, вказує, що саме ти за ним бігаєш, і це надзвичайно гірко. Те, що моя горда, завжди гідна, норовлива дружина дістає другосортного ляпаса, — надто болісно. Мене все це надзвичайно засмучує»{557}.
Уайт із захватом спостерігав, як Інґа давала собі з цим раду. Згодом вона зізналася, що почувалася приниженою і схвильованою. Хоча вона і була вдячна Паттерсон за захист і за те, що та викликала на бій Уїнчелла і Гувера, тепер Інґа побоювалася, що нажила двох могутніх ворогів. Але не виказувала свого страху. «Мушу сказати, що вона молодець», — писав Уайт попри те, що Інґа опинилася в епіцентрі такого скандалу{558}.
Уайта також здивувало, як Кік зі спокійною незворушністю реагувала на обстріл Уїнчелла. Він згадував, що вже наступного дня після появи новини про Джека та Інґу Кік буквально проігнорувала весь рейвах, сказавши, що її батько ані на хвильку не розчарований, попри твердження колумніста, що «йому не до вподоби». Вона повідала Уайту, що тато вчора пройшовся Вашинґтоном і весь скандал з Інґою здався йому «дуже кумедним». Він навіть порадив Джекові «чинити, як той захоче»{559}.
І ось тут є явна підказка того, звідки насправді росли ноги колонки Уїнчелла. Попри наполягання Уолдропа, це, певно, було не ФБР.
По-перше, Бюро ще не володіло всією інформацією, що вже містилася в Уїнчелових плітках. На початку січня воно все ще не знало, який саме офіцер військово-морських сил проводить ночі в квартирі Інґи. Крім того, ФБР не знало і про те, що Інґа зверталася з розлученням до адвоката, і достовірно не відало, що Джозеф Кеннеді був розчарований цим романом, бо приховував це навіть від власних дітей. Лише кілька людей було в курсі всіх складників матеріалу Уїнчелла, і лише в одного був мотив побачити його публікацію: у Джозефа Патріка Кеннеді.
Зустрівшись із кмітливим Фейошем і все зрозумівши, Кеннеді навряд чи вважав ситуацію із Джеком та Інґою «дуже кумедною», неважливо, що він там міг сказати Кік. Він усе своє свідоме життя вкладав багато сил та грошей у створення іміджу Кеннеді — взірцевої американської (і католицької) родини. Якби його другий син вплутався у те, що могло стати напрочуд брудним розлученням, то це заплямувало б такий імідж і підірвало б всі плани Кеннеді стосовно себе і синів, особливо щодо політичної кар’єри Джо-молодшого.
Уїнчелл пояснював, що отримав інформацію про Джека та Інґу від колеги колумніста Дрю Пірсона, який шостого січня написав йому, що Інґа «накинула оком на сина екс-посла Джозефа П. Кеннеді, і що Старий Джо дуже цим розлючений і схвильований»{560}. Пірсон відіслав цього листа Уїнчеллу вже за кілька днів після зустрічі Кеннеді з Фейошем у Нью-Йорку.
Ані Уїнчелл, ані Пірсон так і не розповіли, чому останній не використав інформацію у власній колонці «Вашинґтонська карусель», а передав її колезі, хоча існує кілька вірогідних пояснень. Пірсон був колишнім зятем Сіссі Паттерсон, і його брат Ліон все ще працював у Times-Herald. Паттерсон усе ще любила Пірсона, навіть після його розлучення з її донькою, але їхні стосунки погіршилися після Перл-Харбора, бо він виступав за війну, а вона не могла відмовитися від своїх ізоляціоністських поглядів. Певно, пам’ятаючи не лише про симпатію Паттерсон до Інґи, а й норов колишньої тещі, Пірсон, можливо, побажав уникнути громів і блискавок, якими вона тепер закидала Уїнчелла[50].
Але можливо, що Пірсон передав Уїнчеллу інформацію не з власної волі. Кеннеді завжди не подобалося, якщо його діти дізнавалися, як він втручається в їхнє життя. Кожен з них знав, що батько (таємно чи ні) смикає за мотузки, але з багатьох причин — любов, страх, гроші — вони ніколи не протистояли його маніпуляціям.
Наприклад, Уайта приголомшила розповідь Кік про те, що її батько завжди наймав приватних детективів перевірити тих, з ким зустрічалися його діти. «Це справжні професіонали, — казала йому Кік, — тож доповіді бездоганні». Позаяк Уайт вважав себе розпусником, то спитав, як же батько дозволив їй з ним зустрічатися? «О, він вважає тебе фривольним, але нешкідливим», — відповіла вона{561}.
50
Пірсону так і не вдалося уникнути остаточного розриву із Паттерсон. Вона вже понизила його колонку до розділу гумору, коли Пірсон дозволив собі принизливо написати про одного з героїв Паттерсон — генерала Дугласа МакАртура. Тоді вона повністю відмовилася від колонки, а це розлютило Пірсона. Вони так і не дійшли згоди — чи це він пішов, чи вона його звільнила, — але далі колонку почали публікувати у Washington Post. Тож Паттерсон навмисно звільнила брата Пірсона. (Ralph G. Martin, Cissy: The Extraordinary Life of Eleanor Medill Patterson [New York: Simon and Schuster, 1979], стор. 424–427).