— Пані, не ганьбіться! Нащо ви в смітті копирсаєтеся? — почула дядьків голос.
Підхопилася. Тримала ланцюжок на долоні, дивилася на дядька роздратовано.
— Візьму оце. Добре? Ні! Не відповідайте! Вважайте, що вкрала! І крапка.
Скільки йшла від Хорива до Контрактової, стільки питала себе: нащо? Нащо прихопила чуже? Який глибинний сенс змусив стискати в долоні чийсь джутовий ланцюжок із металевим якорем на останньому кільці? Чи ніякого сенсу нема? Так, примха розгубленої (читай — неадекватної) панянки, яка ніяк не розбереться з однією сумнівною таємницею, тому весь час знаходить нові пригоди на свою голову, замість того щоби працювати.
— Працювати! Дідько, точно! Працювати! — нагадую собі. План один — працюватиму!
На метро, і… поїхала на Нивки.
Потяг метро торохтів-гурчав, заважаючи думати. Умостилася в куті і, щоби не бачити людей (усіх людей: і старих, і малих, наче б усі вони мали дивитися на мене з роздратуванням і осудом так, як сама б на себе дивилася), крутила в руках джутовий ланцюжок із якорем на останньому кільці, розглядала, відкривала його таємниці. Хтось робив ланцюжок руками. З любов’ю і вигадкою. Давно робив, бо в деяких місцях джут потерся, розпушив волокна, вилиняв, та від того ланцюжок не втратив ані витонченості, ані багатофункціональності, бо, поки потяг віз і віз мене на Нивки, встигла вигадати кілька варіантів використання краденого скарбу. Ланцюжок міг слугувати не тільки закладинкою для книги, він легко перетворювався на замкнене коло, варто було лише зачепити якорем за перше його кільце, тож його можна було носити і на шиї, і на зап’ястку як браслет. Він міг би бути просто декором, із нього можна було зробити гак, аби вішати легкі шалики, і ще багато чого… Я б вигадала, та не встигла.
— Станція «Нивки».
Суну до вже знайомої п’ятиповерхівки, та тривожуся чомусь не через Блека, якого, ймовірно, зустріну посеред волонтерів. Не намагаюся розібратися: хочу побачити його чи ні? Інше пече: радості нема, пиха не б’є шампанським через те, що попри все стримала слово, сказала «прийду» — і йду.
Може, ті жінки не питали вже так настирливо мого імені, аби вкотре не розчаровуватися в людях, які приходять, покрутяться для годиться і зникають? У мені. Може, знали, що не прийду. А я — ось.
— Можна? Є хто живий? — переступаю поріг волонтерського прихистку, роззираюся. І похвалитися нема кому, що прийшла. — Агов! Люди…
З кухні до загальної кімнати, де ще теплі всі ознаки недавньої присутності волонтерів, виходить утомлена балакуча жінка. І геть небалакуча.
— Дитино, — милостиво мені. — Добре, що прийшла, бо маю бігти до «сестер». Скооперувалися, разом вантаж відправляємо, а тут лишити нема кого. Почергуєш?
Я?! Сама?! Хочеться розпитати: що за сестри, чому слід бігти до них, та лиш бурмочу:
— Добре…
— То я побігла?
— Ви надовго? — наважуюся бодай якось зорієнтуватися в часі.
— Хтозна! — жінка обриває мої надії, хутко зникає, не зачиняючи дверей.
Та чому ж вони всі такі довірливі і наївні? Звичайно, я не злодюжка якась, хоч сьогодні й поцупила нахабно ланцюжок із якорем. Тут нічого не візьму. Але ж не всі такі, як я. А двері — навстіж.
«Дідько! Знову вляпалася!» — зачиняю двері, замикаю на замок. Хто хоче зайти — постукає.
Ніхто не хоче. Минає година, друга. Сонце втрачає хребет, хилиться. Тупе чергування без жодних справ і роздратування штовхають до дурниць. «Двері ж лишалися відчиненими, — будую хибний план. — Можу просто піти…»
«Не можу», — признаюся собі. Безцільно блукаю кімнатою, визираю у вікно: добрі люди, ви, часом, про свого вартового не забули?..
Балакуча жінка з дочкою повертаються, коли на вечірньому небі вже з годину сяє перша зірка. Натхнені, збуджені, геть не потомлені — їм би говорити. Розповідати, як гуртом завантажили спочатку «газельку», потім з’ясували, що «сестрин» вантаж не вміститься до «пиріжка». Як обдзвонили всіх… Усіх! І таки знайшли автівку більшої вантажопідйомності.
Мені б не слухати. Ані слова не почути, аби не виказати прикрості. Та я слухаю. Киваю.
— Як тебе звати? — питає раптом балакуча жінка.
— Не має жодного значення, — відповідаю, йду до дверей і, коли спасіння вже — ось воно, за крок, раптом додаю: — До завтра.
І як після цього мені з собою жити?!
До далекої Русанівки дістаюся опівночі, та спати не час, хоч очі просять сну. Брукс! Чи то з переляку, чи то усвідомила, але калюжі немає. Стоїть біля дверей, чатує.
— Гуляти, — погоджуюся приречено, кляну брата: коли ж ти повернешся, скотино?! Довго ще мені нарізати кола навколо каналу?!
Брукс рве повідок, щедро зрошує один кущ, другий, третій. Бідна дівчинко! Прости! Такі справи: Поділ, волонтери… Була б ти людиною, дуже би мене поважала.
Брукс краща за людину. Не вимагає компенсації за скривджений сечовий міхур у вигляді півгодинної прогулянки під зорями. Оперативно випорожнює кишківник, веде мене до під’їзду. Дякую, люба. Зараз повернемося, пошукаю для тебе в шухлядах печиво. Не все ж тобі хрумкати сухий корм, який Ромка залишив.
У Брукс власні плани. Не чекає моїх щедрот. Заковтує сухий корм, умощується біля ще теплої батареї, заплющує очі.
Чому я не собака?.. Іду вітальнею, скидаю одяг. Який же паскудний, порожній безрезультатний день! Може, не лягати? Відкрити ноутбук, здолати хоч частину роботи?
— А стимул? Мотивація яка? Гроші?.. — ярюся і не відкриваю ноутбука.
Падаю на диван, на спину. Дивлюся в стелю, думаю, що зараз отак і засну: у футболці і колготках…
І тут у двері — дзень!
Де сон подівся? Закляк, обісцявся, втік, а я вже — не я, інша я: в обладунках сталевих, на голові шолом, у руці шаблюка. А як іще зустрічати неочікувану біду, бо гостей посеред ночі не чекаю!
— Брукс! — підхоплююся, не можу відвести погляду від дверей. — Брукс! Зі мною! Поряд! Чуєш?
У футболці і колготках, із вірною Брукс (Ромо, братику, дякую!), обережно суну до дверей. Перебираю ймовірні варіанти: сусідів затопила? Може. Бо як додому повернулася, так до ванни не дійшла, а там кран хронічно хворий. Що ще? Мізки відмовляються продукувати ідеї. І я, дурна, переполохана і розгублена, не дивлюся в дверне очко. Рвучко розчахую двері. І вже хочу кричати зухвало: «Що треба?!» І наказувати Брукс: «Взяти!»
…Обладунки опадають листям. Брукс дивиться на мене здивовано. А я бачу тільки його…
— Ти?..
Блека важко впізнати. Бороди нема. Чисто поголені щоки — запалі, і від того вилиці та щелепи виступають виразними контурами, і я чомусь думаю, що Блек схожий на зека і трохи на художника Павленського.
— Тобі, — він простягає мені книгу. У книзі замість закладинки — троянда.
Не беру.
— Дивишся «Тревел»? — питаю розгублено, бо сама дивлюся і з «Тревела» дізналася, що в Барселоні, крім Дня святого Валентина, навесні каталонці святкують ще й свій місцевий день закоханих — День святого Георгія, дарують одне одному книги і троянди, бо троянда — символ кохання, а книга — символ особистості. Якби поява Блека не була настільки неочікуваною, я б навіть зраділа, бо книга з трояндою — то таки визнання того, що я і сама про себе давно знаю: що красива і фантастично неординарна.
— Бував у Барселоні, — відповідає Блек. Все тримає книгу з трояндою. — Тобі, — повторює впевнено.
Мені. У душі, в тілі раптом усе заспокоюється, ніби вітер заснув, спокій, тиша, озеро — дзеркало. Беру. Не цікавлюся назвою книги, не нюхаю троянду. Дивлюся на Блека.
— Назви мене, — кажу вперто, ніби вже сто разів просила-просила, а він усе: ні!
— Дай мені ім’я, — додаю.
Блек анітрохи не дивується, не зиркає на мене, як на божевільну. Киває: так, так.
— Згодом, — відказує тихо. — Трохи згодом…