— Так, попрошу.
Гайда встав і витягнув з верхньої шухляди комода аркуш паперу, засунутий у прозорий файл. Він передав його Мареку. Той глянув на протокол, і, справді, там не було до чого причепитися.
— А де ви були рівно тиждень тому?
— На Мазурах. У літньому таборі для проблемної молоді в центрі "Пліт". Я там волонтером.
— Розумію. Ви хороша людина.
— Ні, зовсім навпаки, шмат справжнього сучого сина. Але це тому, що мене ніхто не возив до жодного з цих таборів на Мазурах.
— Пан пам'ятає ім'я офіцера, який списував ваші зізнання про нещасний випадок?
— Так, бо це досить поширене прізвище, Новак.
— Я попрошу його поспішити з цим оглядом камер відеоспостереження.
— Дякую.
— Одужуйте швидше.
Марек підвівся канапи і попрямував до виходу.
— Вибачте, але відносно якої справи мене допитували?
— На жаль, я не можу вам сказати; це розслідування не є публічним. Ми думали, що ви можете бути свідком у певній справі, трохи допомогти нам, але, на жаль, цього не сталося.
— Яка справа, коли це сталося? — запитав Гайда.
— Справа в тому, що вона ось-ось станеться.
Марек вийшов з квартири, збіг сходами вниз і пройшов повз дитячий майданчик, який так ненавидів старий, з яким він щойно познайомився. Кілька матерів справді розмовляли трохи занадто голосно, ніби стверджуючи своє панування над навколишньою територією. Було дивно, що всі вони розмовляли, і, здавалося, ніхто нікого не слухав. Він смикнув ручку дверей машини і стрибнув у затишний і прохолодний салон BMW.
***
Спека могла б і припинитися. Хоча кондиціонер у її форді працював ідеально, кожна зупинка і виїзд на парковку були тортурами, битвою з густим повітрям, яке хотіло схопити тебе за серце і відправити в потойбічне життя. А її серце було не в найкращому стані.
Вона заїхала до Швідниці й відчула себе просто погано. Річ була не у фізичних недугах, а в її настрої та відчутті, що вона знову зробила те, що хотів ВІН. Її самозневага посилювалася зі знанням того, що через кілька днів вона знову робитиме все, що забажає цей психопат, і так далі, доки вона нарешті не покінчить з свою домовленістю.
З Якубом все було набагато простіше. У них були свої цілі, і зрештою він змусив її почуватися безпечніше та впевненіше щодо свого майбутнього. І вони кохали одне одного.
На жаль, все було перервано. Чоловіком, який зараз... робив з нею все, що хотів.
***
Вони під'їхали під першу адресу, біля станції метро "Натолін". Тихий район, суміш нових, дешево збудованих блочних та старих сірих панельних будинків, частково замаскованих новими фасадами. Кшисєку це нагадало лірику Казіка Сташевського: "Масив з сірої плити, щодня я ламаю собі голову, як можна побудувати таке лайно?"[36]. Пйотр Мальвінський жив на першому поверсі будівлі, що нагадувала промови Герека; домофон був лише спогадом про якийсь модерністський ривок житлового кооперативу. Імена, розмазані маркером або випалені запальничкою, створювали ауру таємничості, а вивіски, що вихваляли єдиний легітимний футбольний клуб у Варшаві, випромінювали нудьгу. Nihil novi[37].
— Кшисек, тобі не слід їхати зі мною, — продовжив Генрі розмову, яку вони розпочали в машині. Він рішуче заперечував проти своєї участі в розпитуванні людей, на яких вказав професор Блажейєвський, оскільки кожен міг виявитися Інквізитором і напасти на них.
— Генрі, я єбу, повторюю я в сотий раз. Якщо наш фігурант, як ви його називаєте професійно, живе за цією адресою, то він ніяк не може бути вдома. Він у Швідниці, займається власною темою. Тож мені нічого не загрожує.
— На Аллаха май надію, але верблюда до паркану прив'язуй, — підсумував Генрі.
— Дай мені жити. Заходимо. Я тебе прикриваю!
Він стиснув пістолет пальцями та прийняв позу поліцейського з фільмів. Генрі недовірливо похитав головою. Вони увійшли на сходову клітку та підійшли до перших дверей. Ті виявилися міцною конструкцією, металевою зовні з вічком та двома замками. За ними, ймовірно, були другі двері, цього разу дерев'яні та більш класичні. На жаль, велике місто означало набагато більшу ймовірність крадіжки зі зломом, тому мешканці користувалися подвійними дверима, що завжди створювало трохи більше проблем для злодіїв.
Генрі подзвонив у дзвінок, і зсередини почувся неприємне дзижчання, характерне для старої електропроводки, типової для квартир. Однак це був єдиний звук, що доносився з-за дверей. Ніхто не рухався з іншого боку, у вічку не було спалаху світла, і ніхто не кричав: "Хто там?".
Генрі подзвонив знову.