— Прокурор вже підписує нам згоду на перегляд поштових серверів, телефонних дзвінків тощо.
Господар взяв склянку води, що стояла перед Кшисєком, і випив її одним ковтком. Витер рота і подивився на них, сльози навернулися на очі. Так, тип почав схлипувати.
— Я так знав, що все вийде назовні... — він розплакався. Генрі ж полегшено зітхнув.
***
Вони вибігли на подвір’я кам'яниці, і все було точно так само, як кілька хвилин тому. Дідусь запалював чергову сигарету, складаючи газету навпіл, бабуся все ще жонглювала квітковими горщиками та черпала землю з пакета, а діти щось насипали в пісочниці. З вікна другого поверху було чути місцеву радіостанцію; мабуть, грала "Малгоська" Марилі Родович[40]. Олександр Кваснєвський підійшов до старого.
— Доброго дня. Дядьку, ви бачили тут кур'єра? Того, що в жовтій футболці, з великим написом DHL, великі такі літери. Комусь доставляв посилку.
— А, тинявся такий, — відповів чоловік, уважно спостерігаючи за всіма чотирма.
— Та не тинявся, він просто вийшов з тих дверей, он там. — Бабуся вказала, на мить призупинивши свої роботи з садівництва. — Вийшов, грюкнув дверима, і все. Вийшов через той провулок, так само, як ви щойно зайшли.
— Давно?
— Та тільки що. — Стара жінка поклала свою маленьку лопатку і підійшла до них, демонстративно витираючи рукавичкою дим від цигарки діда. — Я звернула увагу, бо там закрите, ремонт йде. Але, можливо, він привіз якісь будівельні матеріали, трохи цементу?
— У нього була машина? — спитав поліцейський.
— Та ні, — сумно сказала бабуся.
— Ви його добре бачили?
— Звичайний такий, високий, он як він. — Вона вказала на Марека. — Але я уважно не приглядалася.
— Благослови вас Бог, — сказав їм Кваху. — Будь ласка, заберіть дітей з двору. — Він витягнув своє поліцейське посвідчення. Бабуся кивнула і пішла до дітей. — Вам теж слід сховатися.
— Що сталося? — спитав Марек, коли мешканці кинулися забирати дітей.
— Як ви чули, кур'єр покинув ту будівлю. Я бачив його на відео з камер спостереження раніше; він виглядав молодим і підтягнутим. Проблема в тому, що справжній кур'єр, низький, товстий і з вусами, якого я зустрів у банку хвилину тому, категорично заявляє, що ніхто інший з цієї компанії не має права перебувати в цьому районі.
Марек одразу ж вихопив пістолет. Ольгерд схопив телефон і почав набирати начальника поліції. Їм потрібне було підкріплення. Саме тоді двоє поліцейських, які стежили за вулицею, вбігли у двір.
Кваху подивився на них і віддав короткий наказ:
— Франек, відведи цивільного до банку. — Він жестом вказав агента з нерухомості, все ще стискаючого зв'язку ключів. — Казек, обіжи весь будинок. Якщо знайдеш кур'єрів DHL, надягай наручники.
— Тип може бути небезпечним, – додав Марек.
Поліцейський кивнув без жодної натяку на посмішку.
Вони попрямували до дверей, на які вказала стара жінка. Не вагаючись, Марек пішов першим, за ним Кваху, а Ольгерд останнім. У нього не було зброї, але, схоже, він переосмислив свої переконання і почав носити її, як і його колеги-поліцейські.
Будівля зустріла їх безпомилковим запахом порожнечі, кілограмів пилу, бруду та цементного розчину. Перший поверх був зайнятий комерційними приміщеннями, тому сходи вели прямо на другий. Вони пройшли повз міцно заґратовані двері банку та повільно почали підніматися дерев'яними сходами, що супроводжувалися скрипом і тріском, ніби вони йшли по довбаному, явно розладнаному піаніно. Вони дісталися другого поверху, порожні кімнати луною відлунювали кожен крок, шаркання та глибокий вдих, переносячи їх на наступні поверхи. Хто б тут не ховався, мабуть, чув їх. Крок за кроком, щоб створювати якомога менше шуму, вони перевіряли кожну кімнату. Дошки, пластик, дроти, кілька покинутих інструментів; ремонтна бригада, здавалося, прокладала електричні комунікації. Марек захоплювався місцевим поліцейським, який вправно пересувався з кімнати в кімнату, методично перевіряючи кожну кімнату. Було очевидно, що він роками працював у полі. Сам він відчував себе так, ніби дивиться фільм жахів, ніби щось ось-ось вистрибне на нього, кричачи та верещачи, і він вистрілить, і лише наробить собі стиду. Тільки нічого подібного не трапилося. Коли другий поверх був вже оглянутий, Марек підійшов до Ольгерда і сказав йому шепотом:
— Вийдіть перед кам'яницю та переконайтеся, що підкріплення зайде тихо. Ми йдемо на третій поверх.
Прокурор повернувся та тихо вийшов з будинку. Бракувало, щоб команда раптово прибула на повній швидкості та почала захід, як в американському фільмі.