Після цього почали отримувати удари всі. Марек за те, що не стежив за братом. Генрі отримав різку догану за те, що позичив хлопцеві свою машину та випустив його з поля зору. Добрава отримала догану за те, що запізнилася на місце злочину, а криміналісти – за те, що занадто повільно встановлювали своє обладнання. Єдиними, хто вижив під час шторму, були Ян Кшачек з Агентства внутрішньої безпеки та Пйотр Єндриха з Центрального бюро розслідувань, і то лише тому, що їх тут просто не було.
— Ураган Ольгерд, га? — спитав Генрі у Кшис\ка, який сидів на одній з лавок перед готелем.
— Дивись. — Хлопець показав своєму другові нещасливий сто шістнадцятий номер, знятий на телефон. Йому вдалося зробити фотографію, перш ніж його вигнали з готелю.
— Можливо, тобі варто це видалити, га?
Генрі не міг відірвати очей від екрану. Він бачив цю сцену наживо приблизно півгодини тому, і вона, ймовірно, залишиться з ним назавжди.
— Він задушив її.
— Знаю.
— Тією ж самою мотузкою, що й того цілителя у Швідниці.
— Техніки це підтвердять, — кинув, хоча знаряддя вбивства виглядало ідентичним — мотузка ручної роботи. Цього разу, однак, гака битого в стелю не було. Вероніка стояла навколішках посеред кімнати, трохи нахилившись уперед, її руки безсило звисали, а мотузка була прив'язана до віконної ручки. Це не могло бути самогубством; злочинець задушив її, а потім відповідним чином розташував, зробивши всю сцену настільки жахливою, що адміністраторці дали велику дозу заспокійливих препаратів, і вона, мабуть, ніколи більше не наважиться зайти до цього готелю. Або до будь-якого іншого.
— Знаєте, що найгірше всього? Що мене найбільше вразило, налякало, збило з ніг?
— Ти щось відчував до неї, я це знаю.
Генрі підозрював, що Кшисєк може розсипатися, і докори Ольгерда не допомогали ситуації.
— Генрі, схоже, що я зіпсований, — сказав Хлопець, злегка посміхаючись.
— Це не так...
— Дозволь мені закінчити. Я був схвильований дорогою сюди, я дуже хотів її побачити, але після того, як я зайшов до цієї кімнати, у мене в голові нічого не відбувалося. — Він постукав себе по лобі. — Я нічого не відчуваю. Це як побачити манекен, трохи страшно, але просто манекен. Мене більше хвилює доля тієї адміністраторки, Пауліни.
— Кшисєку, ти й досі в шоці.
Генрі бачив багатьох людей, які спокійно реагували на смерть члена сім'ї, і їхні емоції брали гору лише наступного дня або після похорону.
— Антоній Валечек вистрілив собі в голову прямо переді мною. Його голова розлупалася, як чортів кавун, бах! — Кшисєк розвів руками, імітуючи вибух. — А потім? Скільки трупів я бачив? І не по телевізору чи в інтернеті. Наживо, більшість із них ще були теплими. Я сиджу тут і рахую їх. І знаєш що?
— Що?
— Я не можу, чорт забирай, рахувати. І коли я нарешті доходжу до цифри, я розумію, що пам'ятаю лише обличчя Квасека та того першого, журналіста, якого я знайшов у лісі. Пам'ятаєш?
— Пам'ятаю, операція "Дикий кабан".
— Той Квасек, який вистрілив собі в голову, не справив на мене враження, або принаймні не такого сильного, як мав би. Я втратив свідомість, це правда, але потім оговтався, як після перегляду посереднього фільму. Це мене навіть тоді спантеличило. Нормальна людина тиждень би сиділа на психотропах, Генрі. Тиждень! Або якісь Творки[44]. А я?
— Ти був тоді впевнений, що помреш. Щось інше займало твої думки.
— Це все пиздіж. — Кшисєк зневажливо махнув рукою. — А зараз? Жінка, про яку не можу забути вже півтора року, з якою пережив чудесну ніч, яка, скоріше за все, хотіла мені повідомити щось важливе, задушена в тім сто шістнадцятому номері, а мене ні на грош не турбує. Вона, прив'язана на тій мотузці, ніби якась небажана собачка в лісі, мов якась довбана дворняга. В неї вивалений язик, очі висолоплені. Дивись!
Він підсунув смартфон приятелеві під ніс.
— Заспокойся, я це бачив.
— Я зіпсований. Як мій брат.
— Кшисєку, кажу ж тобі, це шок."
— Ці вбивства мене забавляють, Генрі. Люди здихають, їх вішають, загризають довбані леви, спалюють у кріслах, і хто знає, що ще цей дегенерат вигадає, а я шукаю історії про відьом у книжках, базікаю з професорчиком про це. Я єбу!
— Кшисєк, якби не ти та той професорчик, у нас би не було жодної підказки. Ти мене чуєш? Жодної клятої підказки! Ми б померли, як тітка в Чехії. І знаєш що? Це ж заєбательськи, що ти такий. Як Марек. І як я. Бо ти ж знаєш, що я відчував, коли побачив Вероніку, що в мене зараз на думці?
— Що? — Кшисєк нарешті подивився на приятеля.
— Що цей клятий сучий син позбавив мене можливості вбити цю суку. Вона зрадила Якуба, мене і тебе. Ти нічого не відчуваєш? Це говорить про тебе лише хороше, бо ти давно вже не студент з головою в хмарах. Ти зосереджений на роботі, на справі. І це не продаж смаженої картоплі фрі на пляжі в Мельні, а піймання найнебезпечнішого вбивці в сучасній історії Польщі.
44
Творки – в селі Творки під Варшавою міститься знаменита психіатрична клініка (працює з 1881 року).