Його поховали як атеїста, з п’ятикутною зіркою на надгробку, і оркестр зіграв над ним марш Леніна. Промову виголосив голова місцевої громади, Джіджі-коваль. Алаґа Ідрізович був донором крові, учасником кампаній з лісовідновлення, добрим другом і сусідом. Що далі, то гірше, страшніше й бути не може. Вперше в житті я згадав про Бога й подумав: що робити, якщо Він таки існує? Раніше він міг тільки з язика мені злетіти, переважно коли лаявся чи хотів заприсягтися чимось неважливим, а тепер, дивлячись на п’ятикутну зірку, думав: що буде, якщо ми помилилися? А хтось із нас точно помилився, бо ж недобре севдалію поховати як партизана. Якось це, брате, не складається докупи. Краще б уже індіанський тотем почепили в нього над головою.
Але це тривало коротко, якраз поки не скінчився похорон; коли ж ми понапивалися за упокій душі Алаґи, я вже й забув про Бога. Не думав ні про те, від чого Алаґа помер, ні про те, чи є в цьому моя провина. Про такі речі думаєш, коли в тебе помирають батько чи мати, брат чи — бодай не зурочити — власна дитина, а він мені не був ні батьком, ні братом, і я легко за один день вийняв його з душі. Проминув, наче й не було його.
До того літа, коли місто забувало про Алаґу, а про великий квітневий сніг згадувало у зв’язку з музичним вечором у «Централі», моє життя точилося саме так, як я розповів. Я ще тримався в рамках пристойності, пам’ятав дні й людей, кого як звати і де я з ким був, а тоді все якось перевернулося. Я забув про нього так само, як забули й інші, хоча лишився вислів «Алаґин сніг» — так і досі називають великий сніг п’ятдесят якогось року, дарма що вже ніхто не знає, хто такий Алаґа Ідрізович; але якось-то я забув і сам себе, і маю цілих десять років, про які не знаю нічого: де я був, що робив, як вижив. Із того часу пам’ятаю тільки картинки, це так само, як і коли Йосеф Самек повитягав був з підвалу шматки кінострічки, потім просто всліпу зліпив їх докупи і показував дітям за динар у неділю, в «Кінотеці». А діти хіба ж розуміються на кіно, їм подобалося, коли проїздили верхи ковбої, а потім раптом з’являвся Моша Піяде[100], виголошував якусь промову на першотравневій демонстрації, а після Моше один гангстер убивав іншого гангстера, і зразу ж по тому закохана пара цілувалася. Такими були ті Самекові фільми, він ліпив їх, щоб заробити на випивку, бо справжні не мав права показувати поза розкладом; таким зробилося і моє життя.
Скажімо, бачу, як стою перед французьким посольством у Белграді, це могло бути за рік або два по смерті Алаґи, і міркую, як би це просочитися всередину, щоб мене при цьому не помітили. У посольстві працювала така собі Маріяна, красуня із Задара, я трохи коло неї увивався, та їй і самій це подобалося, от і пообіцяла організувати мені через посла візу у Францію. Ніби я перебуваю в конфлікті з владою, мене переслідують за політичні переконання, і вже мені не жити, якщо французи не допоможуть. Мене не хвилювало, що після цього не буде дороги назад у Югославію, що Сараєво мене вже живим не побачить, а ще менше хвилювало, що вона думає і чому їде зі мною в Париж. Коли пояснила, чому, було вже пізно, ми прибули в Париж, я сказав, що піду в туалет, ось залишаю цигарки й запальничку! — мовляв, повернуся по них, такий жарт, вона засміялася і більше ніколи мене не бачила. До Маріяни мені було діла рівно стільки ж, як до цигарок і запальнички. Її щастя, що так, бо мене несла моя сила, а у Францію я приїхав, бо вдома було мені затісно. У Сараєві я міг ще декілька разів проспівати «Джулзулейху», напитися, потрощити все у пивничці, поперевертати автівки на парковці, щоб про мене ціле місто гуло, але цього мені було вже замало.
Наступне, що пам’ятаю, — двоє жандармів б’ють малого грека. Молотять його дерев’яними кийками, він стогне й благає своєю кумедною мовою, а з кишень у нього котяться яблука. Через ті яблука його й били. Він украв їх, і на нього заявили. Бачу, що вб’ють його, вони можуть собі це дозволити, бо ніхто не питатиме про малого грека, його ім’я не зазначено в книгах, паспорта немає, жодного посвідчення особи також, ніхто про нього не знає, ніхто за ним не плакатиме. Якщо мати й плакала, це було ще тоді, коли він утік зі своєї Греції. Мабуть, вона й так думає, що його більше нема, що він мертвий, і жандарми знають це, тому так безбожно й товчуть його. І битимуть, поки не вб’ють. Вони насолоджуються, як і я, можливо, насолоджувався б, якби був на їхньому місці. Людей вбивати заборонено, але ж скільки на світі тих, задля кого цю заборону варто було б скасувати. Скільки тих, що в твоєму житті були найгіршими з найгірших. Тому ти й зловиш малого грека, і вб’єш його, бо не міг убити їх. Розумію жандармів, кажу ж, на їхньому місці я теж би так учинив, та й грек мені зовсім не подобається, я його взагалі не знаю. А якби й знав, то все було б так само. Легше зрозуміти їх, що збираються його вбити, ніж його, що крав яблука. Нащо йому здалися ті яблука, от якби банк пограбував — оце було б зрозуміло. Але яблука? І тим не менше, сказати, що він заслужив бути вбитим — е ні, брате, аж ніяк! Ніхто не заслуговує бути вбитим лише за те, що його ім’я не зазначено в книгах.
100
Моша Піяде (1890–1957) — один із найближчих соратників Йосипа Броза Тіто, єврей-сефард за походженням.