Та мені було приємно, що хтось іще пам’ятає. Я не спитав, чи був він у «Централі» того вечора, не моя справа інспекторам запитання ставити, але знати хотілося. Хотілося, щоб він розказав мені, як це було, коли деренчали віконні шибки, а за сім кварталів бабці у восьмому думали, що кінець світу настає; та все дарма, він нічого мені не сказав. Поки йшов додому, мене охопила якась ностальгія, іду, а перед очима постала така картина: з одного боку стою я, а навпроти Алаґа Ідрізович, і, як у ковбойському фільмі, цілимось один в одного. Наприкінці Алаґа падає замертво, а у мене в руці залишається тільки пакет помаранчів. Я не міг пригадати, що зробив із тими помаранчами потім. Чи віддав їх комусь, чи викинув на смітник — нащо мені помаранчі! — чи згодом забув у пивничці, ніяк не пригадаю. А великі ж були ті помаранчі, і велика новина, що Алаґа не схотів прийняти мене перед смертю. Та все дарма, бо ж нічого не могло перевершити моєї сили.
Якби я ще подумав про ті помаранчі, все знову-таки могло бути інакше.
У Сараєві мені не було де співати, прийшла нова мода, шлягери і поп-співаки витіснили народну музику, а я, брате, не схотів бути Мішо Ковачем[101] і Томом Джонсом, от і поїхав співати до якогось корчмаря в Живиницях. Хороша корчма в нього була, не минало й вихідних, щоб кров не пролилася. Я затягну «Джулзулейху», а товариш товаришу вже пляшку на голові розбиває. Такі там люди, відмінні від сараєвців, у Живиницях гулянки завжди вимірювали кількістю розбитих голів. Та й севдах вони не любили той, що душу крає, хотіли оцих потужніших пісень, і часом котрусь сербську, і посавський бечарац[102], і все, під що легко гинути. Найкраще було, коли раз на місяць приїздили дервенчани. Приїздили десятьма автами, уже добряче п’яні, і в якийсь момент витягали ножі, просто з веселощів чи тому, що тоді в Дервенті розбиті пляшки й склянки вже не вважали за справжню гулянку, і краще, коли тебе пісня підхопить, — ти собі любесенько витягаєш ножа і витанцьовуєш, вимахуючи ним, як ото молодички, виводячи коло, хустинками вимахують. А коли тебе зовсім накриє, штрикаєш своїм ножем у столи, по можливості — якнайближче до чиєїсь руки. Їх не любили у Живиницях, але терпіли, бо ніхто не витрачав за одну ніч і половини того, що витрачали дервенчани. Кожен другий з них працював у Німеччині, і для них не було проблемою пхнути в руки акордеоністові сотню марок. Один із них, знов-таки через «Джулзулейху», якось приліпив мені на чоло тисячну банкноту. Взагалі я не дозволяв, щоб мені на чоло гроші ліпили, — то для циганських співаків, а не для мене, але хай вже, то ж дервенчани, битися з ними не хотілося, та й не відштовхували мене ті їхні шаленства. Я хотів повернути чоловікові його тисячу марок, сказав: «Друже, не перегинай палицю, що тобі жінка вдома скаже?». Він не хотів брати назад. Видно, що спантеличений був, шкодував таких грошей, але якщо вже дав — то дав. Люблю таких людей.
А знаєш, що найдивніше? Працюючи в Живиницях, я ніколи ні з ким не побився. Навіть не посварився, навіть ляпаса нікому не дав. Моя сила якось ніби опинилася в природному середовищі й не мала потреби вириватися назовні. Так би це можна було описати по-вченому. Забагато було в тому генделику крові й скла, розбитих голів і носів, поламаних рук і ніг, щоб мені цього бракувало. Крім того, я там був єдиним співаком. У Живиницях не було ані кращого, ані гіршого за мене.
Котрогось дня каже мені ґазда:
— Сейо, весь наступний тиждень ти вільний, бігай, тренуйся, багато не пий, мусиш підготуватися.
— До чого підготуватися?
— До весілля, одружується Андриїця Дервенчанин.
— Ну, — відказав я, — коли так, то я підготуюся як ніколи досі.
Андриїця був найшаленіший з усіх дервенчан, що наїздили до нас. На голову вищий від мене, коли шепотів — барабанні перетинки лускали, а що вдачу мав прикру — то гіршої й бути не може. Завжди йому кортіло доводити, хто найсильніший, хоча всі знали, що він, і ніхто не заперечував, та він би й на колії ліг, щоб показати, що й поїзд проти нього безсилий. Але це легко, зате Андриїця постійно виголошував щось проти Тіто і Партії, суто щоб перевірити, чи наважиться хтось із ним сперечатися і чи, не дай Боже, хтось не заявить на нього. Лаяв Йованку[103] перед начальником міліції, а той тільки голову похилив і вдавав, що не чує. Оце мені в Андриїці не подобалося.
102
Бечарац — інструментально-вокальний жанр жартівливих і часом сороміцьких пісень, особливо популярний у Східній Хорватії. Зазвичай виконують двоє солістів, що обмінюються десятистопними силабічними репліками, формуючи унікальний ритм. Об’єкт нематеріальної спадщини ЮНЕСКО.
103
Йованка Броз (1924-2013) — п’ята дружина югославського лідера Йосипа Броза Тіто, перша леді СФРЮ від 1953 до 1980 рр.