Ледве видибала на другий берег. До його села було мені ще годину ходу, то й зупинилася перепочити та спідниці висушити. Міркувала: прийду до нього й спитаю, що сталося, чому не озивається до мене, батько щонеділі сватів від нього чекає, а баба Ката вже не протягне довго. «Не заради себе прийшла, — збрешу йому, — просто хочу народити дитину, якій баба Ката закінчить розповідати історію!» Це мало б розтопити його серце, якщо воно за цей час скам’яніло.
Сперлась я на ялину, високе дерево, глибоке коріння має, переживе й цю посуху, але все довкола неї зів’яне; стояла отак, думала, та й задивилася на верхівку дерева. Від утоми тоді мені запаморочилося чи від чогось іншого — від того, що зрозуміла: вище на горбі таки справді видніє його село? Видно й кузню, і його, як працює перед кузнею, виносить на сонце коси й серпи, кличе… Дітей? Так я вперше подумала, що моє милування оженилося з іншою. Захиталася мені земля під ногами, я би й упала, якби ялина мене не підхопила. Як же й чим підхопила мене? Не знаю, Бог свідок, рук у неї не було, не було й таких низьких гілок, щоб ними мене за пояс обійняти. Але я ні тоді, ні згодом особливо про це не замислювалась. Але й не сумнівалася, бо чого б мала, коли я з Ангеловичів, а не з Акраповичів.
«Так, нещасна Маро, оженився він! І син у нього народився! А знаєш що іще? Твоїм іменем сина назвав!»
Я плакала, а вона мене обіймала і гладила, руки й лице мої були всі в подряпинах від кори й голок, якими ялина втішала мене. Надвечір я повернулася додому і лише тоді згадала, що не спитала її: як це він моїм іменем сина назвав? Не настали ще такі часи, щоби хлопчиків жіночими іменами називати. Але це було не єдине, що я хотіла спитати. Назавтра я знов перебрела би Босну, але тієї ночі пройшла велика злива, і до ранку річка прибула. Народ радів: добра, мовляв, земля, мати наша, родитиме до осені, тож зиму сито перезимуємо! Тільки схиблена Мара не раділа!
Була б я заплатила за поромний перевіз на той берег, але вчасно згадала прабабу Анджу і ангела, що впав до неї в садок. Нічого б не сказала мені ялина, якби я знову до неї прийшла. Дерева не розмовляють, так само як ангели не падають з неба. По тому, як вони пішли, даремно кликати їх і думати про все, чого не запитала. Слід мовчати й нікому нічого не казати, бо лихі люди в чудеса не вірять, а добрі їх не потребують. Так я нині думаю, по тому, як не вийшла заміж і, судячи з усього, вже не вийду. Не казала б вам про те, якби цієї ночі не померла баба Ката. Тільки зойкнула уві сні, мов наречена, що танцює коло, і вже була нежива. Завтра буде похорон, і ми гарно відпровадимо її в останню путь. Не побачила вона мого весілля, не почую я від своєї дитини, чим закінчилась історія. Він оженився, а я ніколи не матиму дітей. Я Мара, я із Ангеловичів, але мине небагато часу, і я вже буду така стара, що й колишні женихи казатимуть, буцім я страшна, як той акрап[105]. Звісно, це буде правдою, але — егеееей! — один чоловік на світі ціле життя носитиме моє ім’я.
Теман
Небо — великий сувій синього паперу. І часом стається так, що приходить людина до місця, де той папір до землі приклеєно. І завжди в неї кресало чи сірники в кишені, і завжди одне й те саме робить людина, потрапивши туди, де починається небо. Чи то тільки лихим вдається дістатися того місця, чи то добрий стає лихим, щойно туди потрапить, — але щодесять або щоп’ятднадцять років небо спалахує, і завжди відомо, хто його підпалив. А потім палієве ім’я опиняється серед імен героїв або серед імен нечестивців. Усе залежить від того, чи встиг палій підкорити людей, над якими небо горіло.
Небо — великий сувій синього паперу. Щоб приховати це, гяури вигадали, буцім Земля кругла. Якщо це так, тоді небо не приклеєне до Землі, його немає, і нам тільки ввижається якась блакить угорі, а війни починаються так само, як і землетруси.
Небо — великий сувій синього паперу. Над кожним із тисячі світів, створених Богом і названих людьми Землею, розгорнуто тисячу синіх сувоїв. Коли згорить котрийсь, Він, плачучи, розгортає новий. Декотрі підпалюють раз на сто років, інші — щоп’ятдесят, але так, як у нас, ніде нема. Це я добряче перебільшив, коли казав про десять або п’ятнадцять років. І частіше небо над нами горить, тільки ми вже призвичаїлись, от і не помічаємо.
Небо — великий сувій синього паперу, один край якого десь на горі Радуші, над Буґойно, і коли вогонь охоплює небо, воно займається над Лівно. Знаю, бо вже шістдесятий рік живу тут, унизу. Поки триває зима, дивлюся в стелю, споглядаю, як старіють балки, тріскає деревина й не пам’ятає вже, коли була живим деревом; а коли навесні розтане сніг, мене виносять у подвір’я, і я дивлюся в небо аж до осені, якщо воно раніше не займеться. Колись мене виносив батько, але він помер. Потім виносила мати, але втратила силу. Тепер виносить хто трапиться. Діти довкола мене бавляться на моріжку, а як сонце вдарить мені в очі — гукаю їх, і вони повертають мою голову на інший бік неба. Діти у Лівно всі такі добрі, дай їм, Боже, здоров’я.