Небо — великий сувій синього паперу, кажу; а кому не скажу про це, щоразу чую: «Та що ти таке кажеш, брате!». Людині стає незручно, постоїть трохи наді мною, тоді йде і не повертається, поки не забуде. А це довго триває, деякі тижнями не приходять, інші місяцями, були й такі, що ніколи не верталися. Тільки діти не втікають, коли кажу їм, що небо — великий сувій синього паперу. Задивляються вгору, замислюються. Не знають, кому вірити: чи мені — людині, що про небо найбільше знає, бо півроку на нього дивиться, а чи собі, бо ж їм небо таким не здається. Добре, що не знають, адже мали б просто злякатися і втекти.
Небо — великий сувій синього паперу. Так я керую своїм життям. Коли хто хоче мене пожаліти, нехай робить це у себе вдома. Наді мною більше не стоятиме. Нікчеми. Як хтось хоче з людиною поговорити, для нього неважливо, щоб людина ворушила руками й ногами і щоб сама голову відвертала, коли їй сонце в очі вдарить. Якщо ж ніхто, окрім лівнянських дітей, цього не знає і знати не хоче, тоді я кожному казатиму, що небо починається над горою Радушею, і хай той більше ніколи не вертається.
Але також я сподіваюся, що прийде хтось, хтось один, і не піде від мене через небо. Чоловік чи жінка — мені однаково. Тільки щоб не був малоліток, бо не годиться малечі такі історії слухати. А як надійде такий і почує, яким голосом це оповідаю, — найперше скажу йому, що з усього, чого не можу зробити, лише за одним мені жаль. Не жаль мені, що не можу побігти, хоч половину своїх ночей я снив, як біжу. Але зараз я старий уже і мені не до біганини, навіть якби інакшим був. Не жаль мені, що не можу помахати матері, коли вона з міста вертається, або почухатися, затулити лице долонею, коли хтось умре, не жаль мені, що не можу взяти перо й записати усе це. Так, наче те, що варто сказати, й справді можна записати, і щоб воно лишилось таке, яким мало бути ще до промовляння. Не жаль мені, що не можу обійти себе. Поки є живі люди на світі, хтось про мене подбає. Якщо ж не буде живих, то й мені однаково буде.
Але жаль мені, що теман учинити не можу. Доторкнутися підборіддя, тоді вуст і чола, поцілувати уявну полу, на яку не лягав земний порох. Бо якби міг, то хоч би й лютий гяур мені трапився, хоч би чорний турок, я теман учинив би перед ними обома. Хай би навіть після того мене сира земля ковтнула. Я в житті ніколи не цілував і цілований не був. Не почуваюся через те нещасним, бо й не знаю, як воно. Коли помру, мене цілуватимуть уперше — знаю це. У крижане чоло. Тоді я буду такий же, як інші. Чи інші — такі ж, як я. Мертві не ворушать руками й ногами.
А хто ж ті двоє, через яких шкодую, що не можу вчинити теман? Одна красуня і один розбійник. Ось як воно було: у ті часи смути, певне, перші такі, відколи султан Мехмед підкорив Боснію, коли Стамбул уже не був такий сильний, щоб вести війни, а росіяни, французи й австріяки ще не були такими сильними, щоб і собі вдарити, у часи, коли в Боснії люди скреготіли зубами, але ніхто повстати не наважувався, бо ще свіжі були спогади про те, як закінчили останні бунтівники, — тоді у Лівно жилося краще, ніж будь-коли.
Послабилась імперська дисципліна, дефтердари[106] погубили свої пера, джумруґджії[107] поспивались, а в чоловіків нараз пропала воля до всякого геройства, зате розквітла торгівля, і почали лівнянці брататися з кожним, кому можна було щось продати. І однаково їм було, що мусульманська віра, що християнська.
Старі люди казали, що з цього не може бути й не буде нічого доброго і що за війну гірше може бути тільки одне. Зводити дім до неба, а не мати ні пістолів, ні кинджалів. Але хто б це старих слухав, підстарок — вважай, те саме, що й дурень. От і розбудувалося Лівно, всім своїм золотом вивернулося назовні. Ніхто не ховав про чорний день.
Розпустили й ті рештки гарнізону, що стерегли підступи до міста, вже навіть монахи на Гориці хитали головами й казали, що бути біді, й самі почали купувати рушниці й пістолі, а єдиними, в кому лишалося ще трохи гонору й мусульманського шалу, були мешканці кількох будинків Велаґича. Завжди говорилося, що радше Лівно візирською столицею стане, ніж хтось із Велаґичів на гафіза вивчиться: не вдався розумом їхній рід, і як не були вони створені Коран вивчати, так не були створені й для торгівлі. Війни — єдине, в чому Велаґичі були добрі. Серця мали як у биків, рвалися в кожен бій і поверталися ґазіями. Якщо ж воєн довго не було, вони перетворювалися на злиднів, що нікуди з обійстя не потикалися, бо не мали до кого йти, а ніхто їх і не згадував, бо приводу не мав. Та вони берегли всі свої кремінні рушниці, шаблі й кинджали. Було їм сором продавати зброю.
107
Джумруґджія — в Османській імперії митник, чиїм обов’язком було збирати джумрук — мито за перетин кордону.