Та якщо чоловікові така статура не була за велике щастя, то жінкам вона всім до одної давала красу. Хто з Атлаґичанкою одружувався, той ціле життя мав на що подивитись.
Фата народилася в часи згасання роду, та все ж достатньо рано, щоб і собі бути красунею.
Ну й, звісно, вона не могла змовчати про того, на кого задивилася, або ж не хотіла — щоб не віддали за іншого; а що була вона в батька одиначка, серце не дозволяло йому щось забороняти доньці. Міг лише відмовляти. Так довго й так затято відмовляв старий Сафет, що врешті-решт його згори змусили замовкнути. На похорон, як і годиться, зійшлося все місто, прийшли й Велаґичі, і поки Сафета опускали в землю, може, буквально в той самий час, посеред тевхіда[108], в будинку, де літав ще присмертний віддих, Фата щось шепнула на вухо Зухрі, сестрі Ахминій.
Що прошепотіла вона, того ніхто не знає, але невдовзі по тому почалося женихання.
Бачили їх у садках за будинком Атлаґича: його, що височів над огорожею маєтку, і її, що з того боку приносила ослінчика й ставала на нього, аби бути рівною Ахмові. Повідають, ніби бачили, що перед ним вона піднімає покривало з лиця і розгортає хустку. Кажуть, що коси її розсипалися нижче колін, а пахощі пливли до середини вулиці.
А які ж тоді, Боже милий, пахощі плавали довкола Ахмо Велаґича!
І хай що думали в родинах Атлаґичів і Велаґичів, і хай що говорили в місті, всі нормально сприйняли факт, що двоє молодих людей поберуться. Якщо ж рідня розраховувала на щось інше, ті їхні розрахунки пропали, тож і вони змирилися.
Зима добігала кінця, родини домовилися справити весілля перед Аліджуном. Досить часу, щоб одні й другі підготувалися, але й щоб молоді сильніше одне одного зажадали. Так би й було, якби точнісінько на Джурджевдан не сталося те, що мусило статися, бо мусив настати край непевним лівнянським часам надміру золота й браку розуму.
Гяури атакували місто з трьох боків, а в четвертий тікало все живе, що лише мало силу в ногах. Напіводягнені жінки й діти, старі, що тільки квоктали й зловтішалися — справдились їхні передбачення; сильні чоловіки похмуро дивились у землю, наче вона їм завинила, багатші роззиралися пустими очима — вочевидь, перелічуючи залишені дукачі, солдати з розпущеного гарнізону мудрували, старійшини допитувались, чи відомо про це в Травнику і в Сараєві, а як відомо — то чому не надходить підмога? Оповісники від одних вух до інших несли неправдиві новини, а біднота невтішно плакала, бо ті, що мають найменше, за дивним нашим розрахунком у лихолітті гублять найбільше…
Ті, для яких було би безчестям опинитися в лавах утікачів, ті, які не встигли, і ті, що збиралися втікати дещо повільніше — щоб по них не так знати було переляк, — усі були порубані, прошиті кулею, ножем або в якийсь інший спосіб убиті. Гяури наче довгі місяці перед цим брели через пустелю: такі були спраглі, що напилися крові понад усяку міру. Вигубили всіх чоловіків, яких знайшли, всіх, чия голова вища від приклада рушниці. А рушниці їхні були якісь куці — той, хто робив їх, не мав жодного співчуття до дітей.
Того дня я був єдиним лівняком, якого не спіткала лиха година. У наш будинок увірвався сам гяурський воєвода, в супроводі двох своїх людей. Матір знайшли на кухні, вона саме гріла воду, щоб мене помити. Один солдат запитав: «Зарубати її, воєводо?» — мабуть, йому сподобалася думка зварити її голову в горщику. Але воєвода сказав: «Не смій! Коли вже ми жодної жінки не зарубали, то й цієї не зачепимо».
А мати мовчить, ані слова не мовить, тільки стоїть і дивиться, як бульбашки спливаються на поверхню води.
Так дійшли й до мене. А я лежу, як мати мене лишила, голий, ніби першого дня у світі, і не можу поворухнутися, щоб сором прикрити. «Боже помагай, хазяїне», — засміявся воєвода. Ті двоє стоять на порозі й не сміють зайти. Злякалися голизни. Я мовчу. «У цім домі не заведено вітатися, коли гості приходять?» Я далі мовчу, бо що ж йому скажу.
Він тоді наблизив своє лице до мого, я бачив кожну жилку в його очах, а очі такі чорні, аж зіниць у них не видно. Каже: «Я вчинив би богоугодну справу, якби тебе зарізав!». А я бачу отой білий наліт у нього на язику, відчуваю подих, і подих не пахне ні ракією, ні цибулею. Я ще подумав: у мого батька такий самий був. «Так, — кажу, — ти вчинив би богоугодну справу, якби мене зарізав». — «Та бачиш, хазяїне, ми тобі не мусульмани, щоб богоугодні справи чинити». Мовив отак, виштовхав двох солдатів поперед себе й пішов.
108
Тевхід — боснійська традиція збиратися після похорону в домі померлого і читати Коран у пам’ять про нього.