Салко. З імені можна було б сказати, що я маляр якийсь чи сантехнік. Кожен другий маляр у Сараєві називається Салко. Може, я й міг би маляром стати, але не лягла душа. Я багато про це думав у перші дні в медресе. Довкола мене були Мехмед, Абдулла, Джемалудин, ще один Мехмед, Мустафа, Джавид, і ще Шахсивар — приїхав зі Скоп’є, Ісмет із Ніша, Абдулфетах, Дервіш… Усе такі імена, які отримуєш при народженні, а потім маєш їх перед Богом заслужити. Та чи був колись хоч один гафіз чи алім, який би звався Салко? Я думав, що не було і що так звуть лише малярів та сантехніків. Згодом збагнув, що ім’я твоє завжди таке, яким ти його носиш. Я — Салко. Саліх означає «добрий». А Великий Аллаг знає, чи я справді був добрий. Він усе бачить і не забув про мене, Він знає, чому так довго не посилає їх по мене.
Того дня я повернувся з медресе, бачу — батько сидить за столом і мовчить. Було близько полудня, він мав би бути на роботі, але я знав, чому він тут, чому поблизу немає матері і чому він мовчить. Я став перед ним і не боявся його. Здалося мені тільки, що я завеликий супроти нього, коли стою, — він подумає, що це навмисне зухвальство, а я ж не хотів бути зухвалим. Нікому, навіть батькові, я не перечив.
Тому сів на стілець навпроти нього. Він закурив цигарку й видихнув дим, кудись угору, в напрямку люстри. Не зняв краватки, не розстебнув верхнього ґудзика сорочки. Інші робили так, але він — ні. Хотів завжди бути вишуканим, взірцем для своїх працівників. Вбраний був у сірий костюм, а на зміну йому ще мав зелений. Коли мати відносила один костюм у хімчистку, він одягав інший. Хотів завжди бути елегантним. Ну ось, того дня був у сірому. А на лацкані — золотий значок із підписом Тіто.
Я задивився на той значок, і мені раптом захотілося плакати. Кажуть, що кожна людина, навіть свята, переживає таку мить, коли сумнівається в Бозі й гірко кається, що погодилася стати Його свідком. Католики навчають, що навіть пророк Іса колись впав у сумнів. Вірю, що так і було. Зізнаюся перед людьми, але зізнаюся й перед Ним: я засумнівався у Милостивому Аллагу, коли дивився на золотий значок на батьковому лацкані. Не раз бачив, як він стоїть біля дзеркала у передпокої і приміряється, куди б його приколоти: трохи вище чи трохи нижче, посередині чи трохи збоку, все приміряється мій старий, де значок виглядатиме найкраще. А як вийде надвір — той значок промовляє до всіх, кому Аллаг не дав розуму й дару читати з людських очей. До тих, хто не знає, що мій батько — добра людина, і все в житті робив із доброти своєї: вступив у Партію, брав участь у молодіжних трудових кампаніях, збирав робітничі ради, боровся в комітеті за більші зарплати — про все це говорить значок із підписом Тіто. Гріх вірити в ідолів, чіпляти на себе знаки не від віри, гріх шукати більшого Бога за Одного і Єдиного, але я знав, що мій батько у серці не чинить гріха, і тому мені захотілося плакати. Коли стало відомо, що я відвідую медресе, — а це стало відомо, бо інакше він не сидів би отак, не мовчав би і не курив — завалилося все, що він будував ціле життя. Він більше навіть цей значок не носитиме так, як носив раніше. З високо піднятою головою і трішки випнутим лівим боком, отим, на якім йому Тіто розписався, мій батько більше не ступатиме по вулиці, ніби Маріян Бенеш[61].
Коли батько зауважив, що я дивлюся на його значок, то тільки очі зіщулив, аж вони стали як дві бійниці в бункері; і я знав у ту мить, що він ненавидить мене. Думав, що я почуваюся переможцем, не бачив сліз у моїх очах, йому було занадто тяжко, щоб міг будь-що побачити. Я хотів, щоб він ударив мене, дав ляпаса, вхопив стільця й забив мене на смерть на цьому ж місці. Мені було б легше. Але батько відколов із лацкана значок, повільно, без жодного поспіху, і став запихати голку собі під ніготь. Навіть не зойкнув, жоден м’яз на його обличчі не здригнувся, так він і пропихав ту голку собі в пальця, доки підпис Тіто не вперся йому в ніготь. «Отак, сину!» — сказав мені, підвівся і вийшов.