Я лишився сидіти, ноги мені трусилися, б’ючись коліньми об ніжку столу, і я чув, як у шухляді дзенькотять ножі й виделки. Подумав, що ми ніколи вже більше не будемо обідати разом за цим столом і ніколи вже мій старий переді мною не розріже кавуна. З іншої кімнати долинув жіночий крик. Я не впізнав голосу, але знав, що це не материн.
Мене звати не Вера, а Муневера, але перукарський салон я назвала так, бо коротше. Та й краще звучить — «Вера». Хто захотів би стригтися у салоні «Муневера»? Жінки б думали, що це якась тітка-сусідка, до якої треба приходити пити каву й теревенити, а я, мій пане, у Заґребі на перукарку вивчилася. Тому й краще, щоб салон називався «Вера». Як Вера Ніколич[62]. Та осточортіли мені зараз і салон, і клієнти, найохочіше я б усе те бензином облила й спалила, щоб і самій згоріти разом з добром, щоб не думати більше про все те і не згадувати.
Я ні про що не здогадувалась, поки одного дня не прийшла до Хамдо — принесла йому сир і молоко, що мати була нам передала з Іліяша, а мій Хамдо стоїть у дверях і дихає. Так, як дихають люди, по яких видно, що скоро перестануть, так, наче в нього легені продірявлені й він дарма повітря хапає, бо нема вже для нього повітря. «Що сталося? Щось із Фікретою?» У нього дружина слабе серце мала, от я й подумала: не дай Боже щось… Він ледь похитав головою: ні, мовляв. То що ж тоді? Аби лише Файко не розбився на машині…
Аж тоді я побачила, що біля ніг у нього стоїть кицька. Злизує кров із лінолеуму. Ту саму кров, що у мого Хамдо з пальця скрапує. Голова мені запаморочилася — ну, думаю, зомлію зараз, і, щоб не зомліти, скрикнула на повен голос. Це завжди помагає. Щойно подумаєш, що от зараз зомлієш, найкраще, про мене, голосно заволати. Одразу ж вертаються сили і голова починає працювати.
А він — нічого, стоїть, спершись на дзеркало, скло аж прогнулося під його спиною, якщо лусне — сім років нещастя накличе, а він лише дихає і нічого не каже. Я забігла до вітальні, щоб побачити, кому там зле чи хто помер, коли ж бачу — Салко! Сидить за столом, мов і не було нічого.
«Добридень, тітко», — каже мені.
Ах ти ж нещастя, хіба це добрий день? Питаю його, що сталося, що це з його батьком. А Салко мені: «Нічого, тітко, нічого!».
Щойно він це сказав, я вже все і втямила. Так і на суді казала. Немає в нього серця навіть стілечки, як у тої кішки, що кров лизала, — говорила я й показувала на Салко, а він хоч би оком змигнув. Знай сидить і дивиться перед собою, а якщо колись і мав дещицю розуму, то ті сури коранські з нього все висотали. Я не проти віри, боронь Боже, знаю добрих людей, які ходять до мечеті, і серед моїх клієнток є жінки, що усі п’ять намазів справляють, та й шостий би справляли, якби їм ходжа приписав, є й такі, що до церкви ходять, — усе це добропорядні жінки, хороші клієнтки, я б ніколи проти них і слова не сказала і проти церкви та мечеті теж не сказала б; але якщо та віра така хороша, чого ж вона Салко від зла не відвернула, — навпаки, навернула його на лихе? Про це я вас питаю і суддю теж питала про це. Та все дарма: не знає він, тільки думає, що здатен розсудити. А насправді не може нікому присуду винести, особливо Салкові, який сидить спокійний — навіть долоні не спітніли. Та віра так зробила, що в ньому навіть страху більше нема. А що таке людина без страху? Акула! Ось що таке людина без страху.
Нема такого суду, що виніс би присуд синові, який убиває батька. І не один раз ударив його сокирою, а більше п’ятдесяти разів. Стільки слідчі змогли нарахувати, а скільки загалом було — невідомо. Він рубав мого Хамдо, ніби це пень у лісі, а не його рідний батько. Нема такого суду, що міг би його за це покарати. Якщо б існував Бог, то й він би після такого навіки відвернувся від людей.
А брата мого звати Файко. Цього я точно не забуду. Та й своє ім’я мені легше пам’ятати, коли воно до його імені так пасує. Файко і Салко. Чим не рима з народної пісні? Добрий був до мене мій Файко.
Коли хтось, як ми були малі, бив мене у школі, Файко негайно прилітав з горішнього поверху, де навчалися старші класи. І питав: «Хто це був, я зараз щелепу йому розвалю?». А коли я не хотів казати, хто на мене напав, він інших випитував, брав за горло, все догори дриґом перевертав, бо його братана зачепили. Мені це не дуже подобалося, інших теж били, а в них не було старших братів, але я його любив саме таким. Коли в першому класі нас водили дивитися фільм «Бошко Буха»[63], я все казав: «Ось таким би й мій Файко був, якби завтра війна почалася!». Який би партизан не з’являвся на екрані, я знай повторював те саме. Показують Сіроґойно[64], а я знову: «Ось таким би й мій Файко був, якби завтра війна почалася!». Однокласники сміялись, але ніхто нічого не наважувався мені сказати. Вони боялися Файко, хоч і знали, що я не жаліюся йому, коли хтось мене зачіпає.
62
Вера Ніколич (нар. 1948) — знаменита югославська легкоатлетка, багаторазова чемпіонка з кросу.
63
Бошко Буха (1926–1943) — югославська легенда, юний партизан-артиле-рист. Загинув 1943 року в засідці, влаштованій четниками.