Вона прийшла й сіла. Міліціонер, що стояв біля дверей, запитав, чи ми хочемо, щоб він вийшов на п’ять хвилин. То було проти правил, він міг втратити роботу, якби лишив засудженого й відвідувача наодинці, але добрий був чоловік той Мехо — прізвища його не знаю — і хотів зробити для мене щось добре.
Але вона сказала:
— Ні, не треба!
— Це тому, що ти мене боїшся?
Вона не відповіла. Мовчала й дивилася на мене тим поглядом, яким дивились і на суді. Там вони не знали мене і не могли бачити, якого кольору були в мене очі, як надималися мої ніздрі, коли я дихав, які я мав зморшки у кутиках вуст. Вони бачили тільки того, хто вбив сокирою рідного батька і рубав його по голові, доки й паркет під головою порубав. Вони думали, що це я і що я — нічого іншого поза цим. Так вона й дивилася на мене. Я ні про що її не питав.
Тільки коли вже Мехо готувався мене забрати, я сказав їй:
— Не дозволяй, мамо, братові стільки пити. Він біди наробить.
Вона не відповіла мені, а я вже знав, що надвечір одного з наступних п’яти днів у мою камеру прийдуть чужі люди і що більше нікого знайомого, крім міліціонера Мехо, я не побачу за життя. Серце моє було спокійне, але що більше спокою — то більша туга наповнює людину. Надійшла субота, і я думав, що життя моє триватиме принаймні до понеділка. Але вони прийшли у неділю. Поки мені вдягали кайданки на руки й на ноги, один чоловік притримував мене. Я б сказав йому, що це зайве, але така, мабуть, у нього робота, то й не моя справа у неї втручатись. Якщо я впаду, впісяюся зі страху чи почну вириватися, він буде напоготові. Мене посадили у тюремний фургон; там було темно, жодного віконця, але крізь вентиляційний отвір із кабіни водія долинав звук радіо. Якісь команди грали вечірній матч, я чув голос Мірка Каменяшевича, його мій батько любив найбільше. Казав, що й матч не матч, якщо його коментує не Мірко Каменяшевич. І ще казав, що його дід, а мій прадід Міралем твердив, ніби муедзин кличе до молитви не тільки людей, а й Аллага закликає підготуватися до їхньої молитви, і тому він піде тільки до тієї мечеті, з мінарету якої езан[70] виголошує Халід Буразерович. Коли той стане на верхівці мінарету й подасть голос, Небо радіє Землі. Так от, Мірко — це теж такий Халід, казав батько в неділю, щоразу, коли передавали футбольний матч.
Бог обдарував мене, дозволивши саме його голосу проводжати мене з Сараєва.
Ще за старої Югославії я працював в’язничним наглядачем, а на війні допомагав усім, хто потребував допомоги. Комуністам, євреям, сербам — кожному, і покривив би душею, якби не зізнався, що був добрим і до вбивць, злодіїв та шахраїв, незалежно від їхнього віросповідання. Раніше я таким не був, злочинець для мене лишався злочинцем, а справедливість — справедливістю, та оскільки на війні немає справедливості й суду, я думав, що варто бути добрим до людей, хай що вони зробили і хай чим завинили. Я допомагав їм утекти, передавав звістки й листи, приносив із дому харчі й багато разів міг через це розпрощатися з життям. Але ж ні, щось мене берегло. Як котрий усташ чи німець пронюхав, чим я займаюсь, — а бувало й таке, — то натякав мені, що знає, але мене все одно не чіпав. Один такий собі Йозо, герцеґовинець, начальник варти, перелічив мені імена в’язнів, яким я приносив пошту, і євреїв, яких підгодовував, а тоді сказав: «Орхане Деміровичу, за одного, а не за двадцять одного, люди йдуть під суворий суд, але я тебе не здам, тільки заприсягнися дітьми, що не забудеш мене в годину потреби». Егей, то було 1942 року, на самому початку лихоліття, коли мало хто міг передбачити, куди війна поверне! І я його не забув, та йому від цього було мало користі. Партизани вбили його, щойно ввійшли до міста 6 квітня 1945 року. Не встиг бідолаха Йозо навіть Богу своєму нещасному помолитися, не те що на мене послатись.
А я вийшов у цій історії комуністом-підпільником, хоч для мене комуністи завжди були лише трохи кращими злочинцями. Заробив собі відзнаку і кращу посаду. У райкомі мене спитали, що я вмію робити. Сказав: нічого, тільки порпатися в городі коло хати й стерегти в’язнів. Е ні, відповіли, на цій роботі ми не можемо тебе залишити. Із двох причин не можемо. По-перше, сором буде, якщо підпільник з 1941 року у вільній комуністичній країні працюватиме тюремником, а друга причина, для тебе, можливо, і важливіша: ти, звісно, знову допомагатимеш в’язням, тому нам врешті-решт доведеться тебе розстріляти.