«Браття, я думаю, що наш брат Яків тут, у монастирі, нам же тільки здається, ніби його немає», — нарешті видушив із себе Серафін. Переводив погляд від одного монаха до іншого, очі спалахували, як зорі у вечірньому небі, і підтверджували його слова. «Чи не так?» — запитав він брата Ілію, що сидів навпроти нього. «Так», — тихо відповів той, а всі закивали головами. Якби хтось їх побачив у ту мить, подумав би, що вони передражнюють старих бабів, що сидять біля печі й з радістю очікують останнього причастя.
Врешті все сталося так, як і хотів брат Серафін. Коли настоятель повернеться, він не почує нічого, що змусило б його сумніватися в розважливості Серафіна, і зустріч у бібліотеці не перетворилася на історію про несосвітенну дурість, якою братія псувала б йому кров до самої смерті, а потім передавала б її з покоління в покоління, поки стоятимуть Крешево і Крешевський монастир. Щось було сказано, але й не сказано було нічого.
Головне, що з’ясувалося: всі думають однаково. Брат Яків Дурмо перетворився на сокола.
Щодо того, як це сталося і чи відбулася трансформація з доброї, чи ж зі злої волі, через те, що брат Яків забагато розмовляв із тваринами чи тому, що хтось його зачарував, братія не мала певності. Кращий, звісно, перший варіант, принаймні не буде тепер стільки вештатися поза монастирем і ретельніше виконуватиме духовні обов’язки, та все ж вірогідніше, що сталося друге. Якщо це так, тоді Рейхана могла бути якось пов’язана з цим. Зрештою, хто ще, крім неї?
Брат Серафін не стільки шкодував, що Яків змінив подобу (він не любив тварин — у дитинстві його вкусив сусідський Сірко, ще й тепер було видно шрам на нозі); не міг йому особливо подобатись і чернець, що дбає лише про тварин; але щось інше будило в ньому серйозні тривоги й потьмарювало його зазвичай веселу вдачу. Хоч і не вірив у чаклунство, замовляння й людські забобони, йому доводилося на власні очі бачити людей, які калічилися, дітей зі здоровими очима, що раптом сліпли, матерів, у яких зникало молоко, коли бачили павука на стіні, священиків, у яких ставався удар під час вигнання демонів із юнака, та й існування привидів він не заперечував. Насміхався був з мусульманського повір’я, буцім перед Різдвом усюди вештаються каранджолози[73] і хапають людей, щоб напитися їхньої крові, поки років із десять тому не довелося їхати у переддень Різдва з Кіселяка. Ніч застала його в дорозі, бо потривало застілля в такого собі Гаври Стєпича, якому дружина народила трійню синів нараз. Дітей годилося охрестити, брат Серафін і собі трохи випив, якраз стільки, щоб страшно було сідати на коня, тож пішов пішки, помалу ступаючи поруч зі своїм гнідим. І тоді, в пітьмі безмісячної ночі, на нього зі страхітливим вереском накинулося оте створіння і всього подерло. Шкіра на лиці звисала клоччям, насилу потім загоїлася, а ряса була така, ніби її загін турків шаблями рубав.
То міг бути тільки каранджолоз. Усі погоджувалися, хай як заперечували такі дурниці раніше. Крім того-таки брата Якова. Той спокійно сказав братові Серафіну: він думає, що на нього напала рись, бо тварина злякалася запаху ракії. Оце йому тепер «не каранджолоз» — погляньте лишень, на що перетворився!
Було вирішено дозволити птахові робити все, що він хоче, поки він робить усе, що личить людині. Якщо схоче їсти за столом — нехай їсть, як усі інші. Якщо хоче відвідувати месу — нехай відвідує і нехай заходить у каплицю, коли забажає. Тільки причастя не прийматиме. Бо ніхто не може бути абсолютно певним, що в соколі душа брата Якова, та ще й, до всього, облатку не візьмеш дзьобом. Тіло Христове не можна гризти зубами, а дзьоб — це те саме, що й зуби, підсумував брат Серафін.
Братія звикла до птаха того ж дня. Та й не мала особливо до чого звикати, бо ж зникло все, чим брат Яків раніше діяв їм на нерви. Він більше не бруднив підлоги ногами, повертаючись із лісу, не виглядав розумнішим, затаюючи щось. Але птах і диким створінням не був, щоб заважати їм, плутаючись під ногами; вони відчували у ньому людську душу, судячи з усього — мудрішу після переселення з одного тіла в інше. Вони отримали кращого брата, ніж мали, і в той же час не втратили його. Трохи заплутана ситуація, її розплутав би тільки брат Іґнацій, славетний логік із гімназії у Високому, якби не помер торік.
На пообідній відпочинок і контемпляцію всі пішли в такому спокої, якого брат Серафін не відчував із літа перед висвяченням, коли вони з сімома ровесниками й молодим братом Ілією у Плехані вдень висаджували сливові дерева, а вночі йшли до брата Юліана дивитися на зірки. Йому було вже за вісімдесят, і він усе ще працював над справою свого життя — мапою зоряного неба над Боснією. Розпочав він її трохи запізно, уже відійшовши від обов’язків, а про астрономію не мав жодного поняття, натомість вірив, що над кожною країною зірки розташовані по-своєму, і небо над Флоренцією в жодному разі не може бути таким же, як і небо над Дервентою. Ніхто не хотів його переконувати у протилежному, це ж гріх — забирати в старого небо, тож йому ще й придбали новий телескоп. Його привезли з Відня якраз перед Серафіновим літом, і, мабуть, у цілій Боснії не було більшого дива техніки. Брат Юліан тішився, як мала дитина, стрибав довкола нього і розгортав свої небесні папери на столі. Його радість протривала багато днів, уже й цілий Плеханський монастир помалу покидав цю нещасну холодну Землю і вирушав до зірок. Щоночі старий з олівцем у зубах дивився в телескоп, кружляв від одного краю неба до іншого, мабуть, щоб чимшвидше познайомитися з небесним роздоллям, раніше недоступним через оту розвалюху з Падуї — старий примітивний телескоп, що його він привіз із собою, коли їздив туди востаннє.
73
Каранджолоз — у боснійській та османській міфології — демон, що чигає на перехожих уночі на безлюдних перехрестях. Стрибнувши людині на спину, тяжкий та смердючий каранджолоз їздить на ній верхи до світанку і першого крику півня. При цьому запитує: «Чи я важкий?» — і з кожною ствердною відповіддю стає все важчим, до ранку зазвичай устигаючи задушити людину насмерть. Вважається, що єдиний спосіб врятуватися під час нападу каранджолоза — не визнавати його смертельної ваги і мужньо боротися з ним до сходу сонця.