Потім грім бив іще п’ять разів, завжди в той час, коли ходжа був у мечеті, але народ уже звик, для всіх це стало звичною справою, і невдовзі ми вже й хвилюватися починали, якщо блискавки довго оминали нашу Кіптягу. Ми, чоловіки, знали: це через те, що Аллаг гнівається на врічливі жіночі очі, які проводжали ходжу, куди б не подався, а жінки тільки мовчали й думали своє, і нічого не відповідали, якщо котрийсь із нас казав, що Альйо споганів, відколи йому спалило волосся й бороду. Того року чоловіки й жінки в нашому містечку змовилися між собою.
На Джурджевдан[74] молода вдова зільника Мехмеда Крджалича, Беґзада, народила здорового сина. «Лишив мені чоловік радість, ідучи з цього світу», — мовила тоді. «Аллаг таке тільки найкращим дарує», — докинув Альйо. А я сів полічити, скільки часу минуло, відколи Мехмед на той світ виправився, вийшовши однієї ночі глядіти овець. І як не рахував — виходило десять місяців плюс-мінус п’ять-шість днів. Якщо Беґзада переносила дитину, то добряче ж переносила, а якщо причина в чомусь іншому — тоді Бог її від наших людей не врятує.
Але ніби ніхто, окрім мене, нічого не вирахував, чи то кожен чекав, що інший заговорить першим. Дитина отримала Мехмедове ім’я, щоб не забути, ким батько був, або щоб приховати материн сором. По Мехмедові покійному лишився добрий спадок: назбиралося потроху, бо його бальзами й мазі лікували людей від Солуна до Бішча, а на здоров’я ніхто дукатів не шкодує, тож Беґзада могла жити в достатку, нічого не робити й лиш виховувати дитину. Але так усе виглядало тільки перший рік хлопчикового життя. Коли він не пішов у ту пору, що інші діти, коли не навчився складати докупи слова, а знай горлав, як був голодний, чи видавав якісь тваринні звуки, коли нічого не потребував, Беґзада збагнула, що ні до чого їй усі багатства цього світу і що з тим малим добра вона не побачить.
Альйо ж собі як Альйо: закликав батьків до порядку, бо діти прозивали його ходжею-яйцем, погрожував поїхати з містечка туди, де слуг Божих більше шанують, і все частіше під час п’ятничної молитви згадував шайтана. Дорікав нам, буцім щоранку залишаємо голови під подушками, казав, що наші серця засмерділися від облуди, аж не продихнеш у мечеті, лякав, мовляв, скоро зизоокими станемо від заглядання в чужі подвір’я, нагадував, що нам роти покривило через брехню, мовлену впівголоса… І так щоп’ятниці. Виходячи з мечеті, ми мусили як слід перевірити, чи всі кінцівки в нас на місці, бо рідний ходжа шпетив нас, не оминаючи жодної частини тіла. Окрім однієї. Про те не згадував, бо ж сором про такі речі в мечеті розводитися. Або щоб комусь на думку чого не спало. Якщо Альйо й приходив до Беґзади, то добре ховався, бо ніхто його ніколи не бачив. А чи знала щось про те Фаділа-ханим, його стражденна жінка, про те ми ніколи не довідаємося. Вона завжди ходила з опущеною головою, і навіть рідному чоловікові рідко вдавалося побачити її очі. Я казав їй: «Не треба так, Фаділо, бідолашко, хто ж тебе винуватить, може, то в ньому річ, може, то Альйо не здатен зробити дитину». А вона тільки мовчала, наче знала все. Може, й знала, недарма ж кажуть, що від Бога можна сховатися, але жінка завжди відчує, коли її чоловік іншій ноги розсуває. Нанюшать шайтана, хоч ти його сховай серед тисячі й однієї гвоздики.
Не знаю, чи це з мене язичництво промовляє, та гадаю собі, що весь цей час він ходив до Беґзади знімати вроки з дитини і навчати її тому, чого Бог не дав. Інакше малий Мехо нізащо не пішов би і не заговорив би з часом, не припинив би верещати, як скажена звірюка, і врешті-решт не зробився би схожим на інших дітей. Альйо поправив йому рота, щоб не пускав слину, і Альйо ж пояснив йому, що голова на плечах не на те, щоб нею все в подвір’ї буцати й чолом в одвірки битися, навчив сміятися серцем і поскладав докупи всі ті частини тіла, які проклинав на п’ятничній молитві. Єдине, чого не зміг виправити, були очі. Мехо мав блакитні очі, як його мати, але ходив завжди із затуманеним поглядом, наче в потік налили лугу.
Подеколи буває, що всі містечкові плітки вляжуться і на якийсь час забудуться, зло зблідне в людських душах, тоді ми пригортаємось одне до одного, наче брати, і починаємо дякувати милостивому Богові за все, що раніше здавалося найважчим і найгіршим. Славимо Його, бо ж містечко наше на краю світу і в гузні імперії, так що навіть імені в нього немає, бо немає й іноземців, що мали б його на ім’я називати. А ми те ім’я змінюємо залежно від настрою: то воно Містечко, то Нижнє Пекло, то Дупа Дупиної Дупи, то, Богу дякувати, місце, заховане від усілякої людської погані.