Наступного дня по Байрамі, коли всі спатимуть найміцнішим сном, я поверну Мілошеві брата. Якщо тут лишилися люди, які хотіли б урятувати свої душі, вони мусять слідувати за мною.
А поки що я заспокоюся й чекатиму, щоби хтось, бува, чого не запідозрив, чи щоб ходжа-яйце, шайтан, що прибрав ім’я Альйо, не розгадав моїх намірів. Якщо бачив мене й тоді, коли я був невидимий, то й з погляду мого може прочитати, яке завдання дав мені праведний Господь. Я сидів на канапі, перекочувався з одної сідниці на другу, пив ромашковий чай і пускав дим з люльки, мати казала: «Ти диви, зовсім пашею зробився, а от пашиниці в нього нема!» — на це я раніше насупився б, як, мабуть, супиться кожен син, якого мати силоміць женить, але тепер сміявся на повні груди, широко розплющивши очі. Щоб догодити їй, щоб нічого не запідозрила. Нехай думає, що в мене легка голова, а розум іще легший, що я в небі золотих птахів бачу, бо тільки так можу бути впевнений. Приноситиму татові крісло, бо в нього вже нема сили в руках, зберу гвоздики замість нього й не перепитуватиму, що це за квіти, бо тато вже не пам’ятає, як звуться квіти. Невдовзі й людські імена позабуває. Його потроху огортає морок, туга крадеться покоєм, цілиться, обирає, в чиє серце ввійде. Добре батькові: оминуть його прийдешні часи.
А тоді, за кілька днів до Байраму, я приліг був, щоб голова відпочила, і щойно задрімав, як зачув голоси за стіною. Один — материн, слів її не розібрати, але чув, як після кожного другого чи третього цокотіла язиком, ніби цикада серпневого надвечір’я. Інший голос також був мені знайомий, жіночий, але попервах не міг його впізнати. Або не чув його достатньо часто, або просто не хотів, щоб виявився тим, про який думав. Та дарма я старався, дарма вірив, що все закінчиться добре, коли це був голос Фаділи. Жінка, чийого погляду ніхто не міг зловити, чийого кольору очей ніхто не бачив, бо неплідна, прийшла в наш дім. А навіщо, раніше-бо ніколи не приходила? Ходжа відправив її до моїх мами й тата, щоб поговорити про мене. Хай навіть не знаю, що і як вона говорить, досить мені материного цокотіння, щоб усе зрозуміти.
Мене замкнуть у кімнаті без вікон і закують у ланцюги. Так і триматимуть, поки Мілошевий брат не вивчиться на гафіза, поки шайтан у світі не запанує.
Я потайки вибрався з будинку, щоб ніколи більше не повертатися. Не увійде до раю той, хто на батька чи матір здійме руку, байдуже з якої причини. Тому краще мені піти і в лісі за містечком дочекатися дня, коли поверну Мілошу його брата. Перш ніж останні будинки зникнуть між сосен, я озирнуся ще раз. Верхівка Кіптяги — загострений кіл, увіткнутий в небо. Відкриється кровотеча з Божої підошви, велике зло станеться, а перед Його гнівом кожна людська голова — що та кульбаба.
Ночі поміж дерев крижані, хоч би для людей сто разів було літо і фрукти вже майже дозріли. Я не міг спати, до самого світанку тремтів і все ховав руки в рукави, поки не вхопився долонями за холодні яблука власних плечей. Хотілося заплакати й побігти додому, до матері, залізти до неї в ліжко й зігрітися, як зігрівався дитям. Чи то від безсоння, чи від страху й порожнечі в серці, але я забув, навіщо опинився тут, і здалося мені, що не варто рятувати містечко на краю світу, хоч я й народився тут і маю тільки його одне, і немає сенсу рятувати людей, якщо бачиш, що вони не хочуть бути врятованими. За дещицю сну, тепла і спокою я ладен був терпіти вічні пекельні муки.
А тоді прийшов мій порятунок. Не з дійсності, а з того, що лиш могло бути. Я уявив Мехо, сина Беґзади, справжнього, а не Мілошевого брата, бачив, як він росте, уявляв матір, яка підмиває дитині дупцю, і вередливе дитя. Бачив я грішницю й страждальницю, що лягла під чужого чоловіка, тож її ще в земному житті спіткала страшна кара: мусить чистити й мити плід свого лона ціле життя так само, як чистила й мила його найпершого дня. Коли дитя росте в неї на руках і переростає її саму, коли вкривається чоловічим волоссям, коли послід його перестає бути милим дитячим даруночком і набуває страшного дорослого смороду, коли перед сном колише його і лічить перші сиві волосини, — воно залишається завжди і тільки плодом її гріха. Коли дивиться на нього, перед очима в неї мусить стояти покійний Мехо Крджалич, який десь перебирав своє зіллячко і дубнув у труні, коли розпусниця розсувала ноги. Все, що з нею сталося, — кара за вчинене. Навіть коли їй здасться, що минулася кара, що трохи розвиднілося в каламутних синіх очах, що маєток, спадок від Мехо, дорожчий за розум, тож і недоумка свого можна віддати під опіку молодій дружині, Беґзада тільки перейде від однієї муки до іншої. І щоразу, як вимовляє «Меддет Аллаг!»[75], їй тільки важче стає. Ось, ясно бачу, як приводить вона додому сироту, прегарну, як віла[76], що сотням уже віддалася за окрайчик хліба, і як показує їй майбутнього чоловіка. Навіть якщо то буде курва над курвами, такий наречений не може не викликати в дівчини огиди. Та все ж краще він один, аніж сотні інших за таку саму ціну. Тож нещасна піде за нього й під пильним оком Беґзади буде годувати його за столом, напувати біля джерела, ще й митиме зад, коли доведеться. Свекруха стоятиме над душею, пильнуватиме, щоб невістка не припустилась якоїсь помилки, та найбільшою карою для Беґзади буде неможливість пильнувати їх уночі в ліжку. І поки мати холонутиме від жаху на думку, що невістка задушить її дитину подушкою, нещасна жінка скидатиме все із себе, частуватиме Мехо пряниками з пазухи й кликатиме зазирнути нижче, поглянути, як у неї ластівочка з-поміж ніг вилітає. Невідомо, що гірше — чи материн страх котроїсь ночі втратити сина, чи усвідомлення, що невістка, живучи у в’язниці без справжнього чоловіка, тамуватиме свої бажання і навчатиме свого недоумка руками ловити пряники, а язиком вітати ластівок.
76
Віла — в південнослов’янській міфології жіноче божество, прекрасна довгокоса дівчина у довгій сукні, під якою ховає ноги з копитами. Віли переважно мають добру вдачу і допомагають людям. Втім, трапляються і лихі віли, що з’являються в подобі страшних і так само довгокосих бабів.