Ось як сталося, що єдиними охочими допомогти виявилися троє чужоземців, чий кораблик з єдиним вітрилом уже десятий день стояв пришвартований в порту. Говорили вони якоюсь незбагненною мовою, яку вухо за п’ятдесят кроків приймало за венеційську, на п’ять-шість кроків ближче її розрізняв кожен, хто вивчав іспанську, вже на двадцятому кроці це була сицилійська, підійшовши ж до них упритул, людина не розуміла нічогісінько, навіть якщо в голові тримала всі мови вавилонські. Тому в місті говорили, що прибули вони з Місира[77], бо місирської мови ніхто ніколи не чув, та й одяг мали такий, ніби походили з країв, де нога далматинця ніколи не ступала. Були загорнуті в чорні мантії, що нагадували попівські, проте різнилися від них тим, що сягали долівки, і незрозуміло було, як їх знімати, бо комірці, без жодного ґудзика, дуже щільно прилягали до шиї. У мантіях був проріз лише для правої руки, а лівиця завжди була захована. Що б не робили ці люди на кораблі чи поза ним, робили однією рукою, аж здавалося, що лівої вони й не мають.
Вони прийшли з матір’ю додому. Один узяв нитку, тоншу за волосину, навіть за ті найтонші на дитячих пальчиках, інший узяв голку. Третій не припиняв бурмотіти незрозумілою мовою. Мати щось говорила йому, а він поважно кивав головою і провадив своєї. Очевидно, все розумів.
Поки один тримав хлопцеві руку, другий зашивав долоню, а третій між указівним і великим пальцями притримував кінець нитки. Аладин був спокійний і здригнувся, ніби пес, що ховається від дощу, тільки коли після останнього стібка довелося затягнути нитку.
Коли незнайомці йшли, мати замість платні простягнула їм кусень хліба. Вони не взяли, та якби вона знала венеційську і якби стояла за п’ятдесят кроків — зрозуміла би, що чорні люди ще до неї повернуться.
Нога Івана Завишина ніколи не ступала на палубу корабля, і в море він ніколи не ходив. Ніколи в житті й пальця не вмочив у морську воду, перевіряючи, чи справді вона солона, і чи гладеньке каміння під водою, і чи небезпечні крабові клешні. У дитинстві йому заборонялося наближатися до берега, і то була єдина заборона, яку мав від батька й матері. Але й єдина очевидна зовнішня ознака шляхетства Завишинів. Ніколи не ступати на корабельну палубу, ніколи не спускатися до моря, ніколи не розглядати — не те що до рук брати — рибальські сіті чи вудку. Море — це покута злидоти без імені й коріння, а їм, за чиїми іменами пам’ятають славетну минувшину міста, і то не одну, а цілих сім минувшин, велено жити край моря і не помічати його. Коли дув юґо[78] і запах моря ширився Прімоштеном, шлунки Завишинів корчила нудотна судома. Це також була ознака шляхетства. У дитинстві Іван імітував ті страждання й наслідував дорослих, що в такі дні вивертали з себе усе з’їдене, а коли виріс — і справді не міг заспокоїти шлунок, зачувши запах моря.
Острови були для Завишинів тим же, чим для решти людей зірки та інші небесні тіла. Місцями незбагненної туги і таємниць, де найохочіше замешкує людська фантазія і куди щоночі мандрує світла частина душі. Якби можна було перестрибнути море або дати людині крила, зник би рай. Злидота полетіла б до зірок, а шляхта опинилася б на островах. Ця туга така водночас і сильна, і сліпа, що непоміченими лишилися всі ті, хто, може, прилетів із зірок, отак і Завишини ніколи не зустрічали жодного острів’янина. А якщо й зустрічали і якби й мали нагоду заговорити з таким чоловіком, навряд чи повірили б йому, що приїхав з острова.
Позаяк ніхто вже не завертав у завулок з руїнами, палацами, які тільки мали ними стати, і будиночком, де мешкав Іван Завишин, той почав потроху відвикати від людей. Попервах він ще зустрічав загірних селян, що приносили йому ягнятину, сир, картоплю й сіль, а тоді почав просто залишати для них дукат під порогом. Селяни щоп’ятниці підіймали камінь, забирали золоту монету й залишали біля дверей крам. Двічі дзвонили у коров’яче брязкальце, Іван чекав п’ять хвилин, доки підуть, а тоді забирав харчі. Так найкраще. Коли достатньо довго не бачиш людських очей і не чуєш мови, починає здаватися, ніби людей немає, а цей світ створено лише для тебе. Не існує кращого способу досягти безсмертя. Коли зникають всі інші люди, твоя смерть втрачає сенс.
78
Юґо — сильний південно-західний або західний вітер на Балканах, зокрема в Далмації, регіональний різновид сирокко. Вважається, що юґо приносить поганий настрій, тривогу та божевілля.