Сімнадцятого листопада 1992 року черговим офіцером на позиції над Вісімкою[79] був лейтенант Ілія Токич. Дві вантажівки «Котячої бригади», за попередньою домовленістю, мали прибути близько другої, але спізнювалися через якусь технічну несправність, тож з’явилися щойно близько п’ятої. Токич передав Гепардові вахту і попрямував у Пале. Перш ніж піти, він коротко перевірив Гепардових добровольців і наказав сержантові Денісу Джуровичу, аби в щоденному звіті зафіксував, скільки зброї буде задіяно, з якими інтервалами стрілятимуть і скільки снарядів буде випущено. Він залишив п’ять мін для міномета на випадок, якщо знайдуться охочі заплатити й за це.
Деніс Джурович пригадує, що близько пів на сьому, коли вже гуснула темрява, до нього підійшов юнак із неймовірно прищавим обличчям і низький на зріст, простягнув йому гроші й сказав, що хотів би разочок стрельнути з міномета. Сержант відмовив йому — було вже пізно, але тоді сталося дещо незвичайне.
«Добре, тоді завтра», — сказав хлопець, на очах у сержанта Джуровича акуратно склав банкноту вдвоє і поклав у портмоне.
Поклав її в оте прозоре пластикове відділення, де юнаки зазвичай носять фото дівчини, а старші чоловіки — знімки дружини й дітей; проте в цього персонажа на тому місці було якесь жіноче обличчя, вирізане з газети. «Хто це в тебе?» — спитав його Джурович. «Не знаю, але хіба не красуня?» — відповів хлопець і показав йому картинку, зі споду якої був запхав гроші.
Блондинка середніх років лизала морозиво й дивилася в об’єктив. Це був погляд із сімейних фотографій, її фотографував хтось добре знайомий, напевно, десь на морі. Чому така фотографія опинилася в газеті? Жінка на ній не тільки не здалася Джуровичу знайомою, вона взагалі виглядала як людина, що не може бути знаменитою.
Тільки та фотографія з газети врятувала цілий епізод від забуття і, можливо, створила для імені Сави Турудії-Костича нагоду одного дня, в якомусь майбутньому дослідженні, бути повністю відкритим. Якби сержант Деніс Джурович тоді вперше в житті не побачив чоловіка, який носить у гаманці незнайоме жіноче обличчя, вирізане з газети, і якби це обличчя не було таким звичайним, юнак із прищавим лицем розчинився би поміж сотень тих, із кого Джурович брав гроші за один постріл із міномета. А так той міркував про нього трохи довше, краще до нього придивлявся, навіть запам’ятав, що хлопець звався Сава і що сказав йому, буцімто призовна комісія не взяла його до війська.
Чи був то Сава Турудія-Костич, ми навряд чи дізнаємось, але не дуже правдоподібно, що того ж дня поміж п’ятдесятьох людей у Гепардових вантажівках затесався ще один Сава. Сержант Джурович пригадує, що «Котяча бригада» провела ніч у трьох будиночках на Требевичі і повернулася на позиції близько восьмої ранку. Молодий чоловік був нетерплячий, не минуло й півгодини, як він знову підійшов зі своєю сотнею марок. Сержант дав Гепарду мапу з координатами, по яких того дня можна було стріляти, а той запропонував Саві обирати між двадцятьма червоними точками. Сава, наче в лото граючи, обвів одну з них, розташовану поблизу Маріїн-Двору. Гепард допоміг йому налаштувати візир і прицілитися, але вистрілити дозволив самому.
Молодика оглушило пострілом, але він захоплено стрибав по галявині й кричав:
— Це моє, це моє!
Одна з білих хмаринок, що здійнялася над дахами в долині, справді була справою рук Сави. Нічого значнішого й вагомішого він у житті не зробив.
79
Вісімка — важливий стратегічний об’єкт під час сербської облоги Сараєва у 1992–1995 рр., колишній популярний ресторан у горах на південь від міста.