Рукописи Саламон Барух обліковував у бухгалтерській книжечці з синьою обкладинкою. Занотовував кількість сторінок, особливості паперу і стан, у якому рукопис потрапив йому до рук: чи погризли його миші, і якщо так — то наскільки сильно, і чи постраждав він від вологи, і чи вицвів на сонці, чи він від початку й до кінця написаний тією самою рукою, чи це плід роботи кількох каліграфів. Записував також, у кого й за яку ціну придбав цей рукопис. Поряд із датою нотував, яка того дня була погода, яка ситуація в країні й світі, чи сталося щось важливе в місті, чи домашні поруч у повному складі, чи не захворів хтось із них, і чи не поїхав. Саламон Барух взагалі-то не вів щоденника. Єдиними днями, які йому хотілося зафіксувати, були ті, коли він знаходив новий рукопис. А може, справа була в якійсь його особистій вірі, в чомусь такому, що жорстокі й поверхові люди назвали б марновірством.
Першою датою в записнику із синьою обкладинкою було 17 грудня 1923 року. Того дня він виміняв у Григорія Єфтановича на музичну скриньку, що грала «Маленьку нічну серенаду», дві рукописні сторінки, видерті з книги, списані червоною й чорною тушшю. Мухаммад Бучук сказав йому, що це сторінки з Корану. Того 17 грудня 1923 року в Сараєві падав сніг, і його нападало вже стільки, що з Мейташа і Банського Брєґа «безперестанку з’їжджали діти й дорослі». Барух зазначав ще й таке: «Наше щастя, що ми місто на краю світу, тому не журимося світовим лихом, отож старе і мале вважають, ніби ця зимова краса — єдине, що зараз існує під небесним склепінням».
Останньою датою в записнику стояло 14 березня 1975 року. Того дня Саламон Барух купив свій останній рукопис. Фехім Касумагич продав йому за тисячу динарів дванадцять оздоблених золотом сторінок, списаних чорною тушшю. У нижній частині дванадцятої сторінки стояла воскова печатка, а під нею тією ж тушшю було дописано: «Годі воєн поміж нами, краще бути у вірі братами!»[80]. Супроводжувалась ця подія дещо довшою довідкою про обставини того дня: «Погода не покращилася, хоча кілька днів тому все натякало на це. Молодь сміється — їм дощі й тумани не перешкода, а старі стискають кулаки і затамовують дихання під водою. Чекають сонця й повітря, щоб надúхатися. Ось і я щороку стискаю кулаки все міцніше, і все більше дивуюся, коли вдається дочекатися весни. Щойно поховали Велька Влаховича[81], а по радіо повідомляють, що помер Іво Андрич, письменник. Між двома війнами він приходив до мене в антикварну крамницю, здається, я продав йому примірник Нєгоша. Дарма вони стискали кулаки, бо не дочекалися сонця й повітря, а від мене молодші, що один, що другий».
Між першим та останнім Баруховими записами вмістилося точно 349 дат. Стільки ж було рукописів у коробках, і стільки днів зберіг Саламон. Другої світової війни у Сараєві, за свідченнями із записника, й не було б, якби 27 травня 1944 року Губерт Померанке не приніс звідкілясь сувій, перев’язаний шовковою стрічкою, «списаний упевненою рукою, пензлем і чорною тушшю, шедевр, 70x35 см». До цього йшов коментар: «Він наполягав на тому, щоб не брати з мене плати, і я сказав, щоб він повернув рукопис туди, де його знайшов, якщо не візьме грошей. Я сам визначив ціну: місячна платня вищого поштового службовця після закінчення першого року по війні. Гадаю, що до того часу я матиму такі гроші. Він утримує і переховує мене за свій кошт, сподіваюсь, і я б із ним так само повівся в аналогічній ситуації, але те, що придбане, має бути оплачене. У нашому місті сонячно, вночі я виходжу на дах і дихаю. Губерт розповідає мені, що Німеччина програє війну. Він боїться цього, я через це сумую, але ми обоє щасливі. Він боїться переможців, а я сумую через те, що знаю: не повернуться мої брати й сестри, дядько Рікі й тітки, одна і друга. Губерт німець, а я сам-один. Він добрий до мене, і я пробачаю йому, що не назвав мені ціни».
Ім’я Губерта Померанке після цього не згадувалося. Невідомо, чи пережив він гнів переможців, у який спосіб Саламон Барух виплатив йому борг, «місячну платню вищого поштового службовця після закінчення першого року по війні». Записник у синій обкладинці Рахела вперше розгорнула 25 лютого 1977 року, в ніч перед похороном. Не могла спати, поки батькове тіло спочивало в морзі кошевської лікарні, тому й відчинила шафку над Саламоновим ліжком. Там він тримав речі, які могли б йому знадобитися, коли він читав до ранку. Найбільше благословення пенсії — можливість спати до полудня, казав він щоразу, коли дочка, збираючись вранці на роботу, бачила, як він досі читає в ліжку.
У шафці були окуляри для короткозорих і для далекозорих, коробочка м’ятних льодяників, кишеньковий годинник, посвідчення члена товариства гірського туризму, кілька канцелярських ручок, астматичний інгалятор, ліки і записник у синій обкладинці. Рахела розгорнула його й почала читати. Дійшовши до 27 травня 1944 року, вона заплакала. Але не над мертвим батьком, якого змалечку сприймала як діда, бо він був удвічі старший за маму і йому давно переступило за шістдесят, коли народилася Рахела. Вона плакала через Губерта Померанке, чоловіка, чийого імені батько ніколи не згадував у розмовах із нею.
80
Цитата з Мухамада Хевая Ускуфі (1600–1651). Цим текстом автор закликає християн приймати іслам.