— Де ти був під час війни?
— У задниці! В Сараєві, де ж іще.
— І як тобі було?
— Значно краще, ніж багатьом.
— Як це?
— А так, що мені люди стали в пригоді. І їй-богу ставилися до мене краще, ніж я сам до себе!
Так говорив Рахелі батько, а вона чомусь не запитала, як же звалися ті люди. Ну ось, вони звалися Губерт Померанке. Поки вона шукала його ім’я на наступних сторінках записника в синій обкладинці і не знаходила його, Рахела вперше подумала те, що згодом супроводжуватиме її ціле життя і стане найважливішою думкою, дорогоцінною достоту так само, як для Саламона Баруха були дорогоцінними арабські рукописи. Тим, що вона народжена, що думає і відчуває, тим, що народила двох синів, а потім втратила чоловіка, усім тим щастям і нещастям, що приходить з народженням, вона завдячує татові, бо він єдиний з цілої родини вижив. Тато — це її рідний край, її місто, її мова й батьківщина. Все інше — ілюзія, сьогодні воно виглядає так, а завтра інак, а причини для любові й ненависті завжди однакові. Тієї ночі вона зрозуміла, що може поїхати хоч на край світу і не шкодувати за тим, що залишить, бо якщо колись, іще до її народження, такою тонкою була нитка її майбутнього життя, якщо міг померти той, хто ще тільки мав її народити, тоді поза батьком немає нічого, що було б її корінням. Існує ще тільки Губерт Померанке, дух чи фантом, якого вона шукатиме, поки живе.
Того останнього сараєвського дня вона довго розмірковувала, як вчинити із записником. Спалити його чи забрати з собою? Немає сенсу віддавати його в Інститут орієнталістики разом з рукописами, бо аматорські нотатки якогось там антиквара для тих людей нічого не означатимуть. Вона подумала було залишити записника єврейській громаді, але сама ж із себе посміялася, бо тільки зі сторінок, присвячених 27 травня 1944 року можна було здогадатися, що їх писав єврей. Але навіть і того дня батько не написав того про себе, лише: «Він німець, а я сам-один».
Насправді ж Рахелі палко хотілося кинути записник із синьою обкладинкою в пічку, почати цілком нове життя далеко від нещасної країни Боснії й від Сараєва, міста, в якого попереду кривавий кінець і з якого вона має привілей поїхати, привілей, спокутуваний, мабуть, часами, коли Губерт Померанке переховував її батька. Їй хотілося поїхати назовсім, без слідів і спогадів, без туманної думки про те, що колись існувало це життя, ця країна й це місто, і найголовніше — без туги, яку везла б із собою туди, куди прямує. Вона легко попрощалася з домом, у якому виросла, зі своїми речами, з батьковою кімнатою, подряпаними бильцями ліжка, по яких Ґоран і Петар малювали кольоровими олівцями, коли ще були малі. Не шкодувала за постільною білизною і рушниками, за подарунками на день народження й за гумками для банок із домашніми консервами, складеними в шухляду зі столовими приборами… Помічала всі дрібнички, за якими мала б шкодувати, і пишалася тим, що не шкодувала. До сусідки Феріди віднесла клітку з папугою Жаірзіньйо[82], легко й не озираючись, хоча Жаірзіньйо вже двадцятий рік жив у цьому домі. А Ґоран пустив сльозу: «Грьобаний світ, у якому папуги не можуть бути євреями…».
Вона легко прощалася з подружками з роботи. Ті плакали, а Рахела ні. Подружки шкодували, що вона від’їздить і не повернеться більше, а Рахела тільки хотіла, щоб і вони теж пережили війну. Знала, що більше ніколи їх не побачить, і вперто намагалася бути сильною. Єдине, чого не могла витримати — записника в синій обкладинці. Врешті вона запхнула його згори в повну валізу, з гіркотою усвідомлюючи, що разом із цим провалюється спроба остаточного від’їзду. Так, вона не повернеться, але залишиться тонка нитка, ще тонша від тієї, на якій 27 травня 1944 року висіла можливість її народження. Дай Боже, щоб ця нитка колись порвалася і щоб далекими й незнайомими стали для неї місто й країна, де вона народилася.
Про долю трьох коробок Рахела Нікчевич та її сини більше ніколи нічого не знатимуть. Ізраїльські газети не писали про знищення Інституту орієнталістики в Сараєві, цю подію не коментували також і на супутникових телеканалах. Так що не можна було встановити бодай метафізичного зв’язку, до якого є діло Богові й літературі, між Рахелою і Савою Турудією-Косачем, чоловіком, котрий, з усією вірогідністю, знищив те, що для Рахелиного батька було найвищою цінністю і красою. Тому ми продовжимо цю історію без Саламона Баруха та його доньки. Усе одно найважливіше пов’язане саме з тим прищавим молодиком на ім’я Сава, якого через дрібний зріст і недогодованість призовна комісія не взяла до війська. Якби лікарі були поблажливішими, якби пожаліли його чи принаймні зрозуміли, як для нього важливо стати солдатом, Сава, ймовірно, не зробив би за два дні до смерті найвагомішої справи свого життя. Не знищив би історію, яка не буде розказана до кінця світу, бо після знищення Барухової коробки її знає тільки великий Бог, а Він не розповідає історій ні собі, ні людям…